|
Ця історія трапилась у місті, що тулилося до підніжжя гір. Вікна будинків в ньому дивились або на гори, або у степ. Таким чином, жителі міста поділялись на тих, хто полюбляли свіжий вітер, мандри, несподіванки, та тих, хто найдужче за все цінував затишок, відчуття безпеки та споконвічні звичаї.
Жителі часто сперечались щодо краєвидів з вікон та думок, які вони навіювали.
- Степ манить та кличе в дорогу. Річка в степу широка та спокійна. Бери коня чи човен та - гайда у світ! – казали одні.
- Гори закривають нас од вітру та спекотного сонця. У річці, що звивається з гір, повно риби. В гірських ущелинах ховається дичина, в печерах – скарби. Хіба це не диво? Навіщо їхати кудись? – відповідали їм інші.
- Можна і не їхати, сісти біля вікна і чекати чуда. І воно трапиться. Можливо, звідкись приїде Хтось, хто знає всі таємниці.
- Хтось, хто знає всі таємниці живе високо в горах, це безперечно! В горах ховається луна, а це доказ, що гори загадковіші за степ.
- Зате в степу таке безкрає небо! Білосніжні хмари велично пливуть по ньому і дивляться згори на тебе, мов на мурашку. Ось де найкраще місце для роздумів про життя!
Вони так сперечались постійно. Навіть видавали журнал, де друкували ті суперечки. Але війна з цього приводу не трапилась, ніхто навіть від того не сварився. Чи тому, що то було Місто вічних радощів. Чи тому, що Король і Королева також мали різні погляди з цього приводу і, між тим, жили в злагоді та щасті. Покої Королеви виходили вікнами на гори, а у вікна Короля заглядало безкрає небо, але у них були кімнати без вікон, де вони зустрічались та проводили разом час.
Звісно, зрідка виникали деякі негаразди. Наприклад, сяде Королева о восьмій за стіл пити ранкову каву, згідно прадавньої королівської традиції, а Короля все нема та нема.
- Де його величність? – запитує суворо Королева, і спина її стає ще прямішою.
- Його величність встав о шостій і власноручно збирає тобі квіти, наша Королево! – відповідають чемно слуги.
Королева прямує в сад і знаходить посеред букової алеї розгубленого короля, який не зірвав жодної квітки.
- Де ж мій букет? - зі сталевими нотками в голосі запитує вона.
- Я не можу відшукати квітку, яка була б варта твоєї краси, - зітхає король.
- Який же ти милий, - розчулюється Королева і геть забуває про каву.
І так кожного разу. То Король не з’являється на головне засідання міністрів, і Королеві самій доводиться приймати рішення. А вона цього не любила, бо як кожна жінка в королівстві, знала, що від цього з’являються зморшки.
Або всі зберуться на свято Яблук Дерева Ді, а Король сидить в степу біля річки та пише симфонію про вітер. Королева мала б сердитися за змарноване свято, але чоловік вже вибачився по-своєму, по-королівські: запровадив новий червоний день календаря – «Свято бажань коханих жінок».
Отак воно, можливо, і надалі було ладнесенько-гарнесенько, але трапилась велика радість – народився у королівській сім’ї син. Стали Король з Королевою сперечатись, куди повинні виходити вікна дитячої кімнати.
- На гори, - рішуче говорила Королева, - так синочку буде затишно.
- Ні, в кімнаті дитини повинно бути багато сонця, - заперечував Король.
- Якщо він буде весь час дивитися на річку, що несе свої води в далечінь, він поїде від нас, коли виросте! Розумієш, наш синочок нас залишить!
- Гори – то перешкода меті! Мій син не повинен бути нерішучим, як захоче їхати, хай їде!
Суперечки закінчувались сльозами Королеви, але в цьому питанні Король залишався невблаганним. Тому в замку влаштували дві дитячі кімнати: одну на половині Короля, другу – на половині Королеви.
Проспіває Королева синочку колискову, поцілує на ніч, а згодом навшпиньках прокрадеться татко та й перенесе колисочку у дитячу кімнату на своїй стороні. Десь мама ввечері забариться, Король почитає казочку принцу на ніч, а вночі Королева з служницями тихенько перенесуть ліжечко та улюблені іграшки в свою дитячу кімнату. Лягає бідна дитина спати милуючись на гори, прокидається – степ у вікні, або навпаки. Часом таке траплялось декілька разів на ніч.
- Хіба ж так можна? І що в тої дитини буде в голові? – турбувалися жителі міста.
А Король з Королевою на ті балачки не зважали, ще й більше вам скажу, взагалі не обговорювали свої нічні походи в дитячу кімнату. Немов і не було нічого. Лише намагалися дитячі кімнати прикрасити якнайкраще та впорядкувати найвибагливіше. Тільки мама чудернацьку райську пташку в золотій клітці поставить на вікно, татко вже найсучасніший телескоп купив. Такий, що з вікна хоч на зірки милуйся чи кожен листочок роздивись на Дереві Ді, а до нього степом сім діб добиратися!
Коли принц підріс, всі до нього прискіпливо приглядались, чи все з ним в порядку?
Яким він був? – запитаєте. Звичайним принцом. Красивим, розумним, сміливим, але… Принц дуже вже переймався запитаннями. З самого раннього віку він весь час ставив всім питання, часом одне й теж багато разів, і дуже не любив не знаходити відповіді на них. Змалку все шукав Того, хто знає всі таємниці. І так всім набрид тими пошуками, що феї з Дерева Ді змилостивились і збрехали малюку, що вони таки існують, а Хтось, хто знає всі таємниці – суцільна вигадка. І тоді принц почав шукати відповідь на питання, чому жителі міста поділились на тих, хто бачить у вікні гори, і тих, хто любить дивитись на степ.
З королівською настирливістю день за днем шукав він відповідь, але не знаходив і шукав ще старанніше. Минали роки. А принц не покладаючи рук працював над пошуками причини.
- Ось воно! Таки сталося. Не треба було дитину туди-сюди в дитинстві носити, - загомоніли городяни.
Принц перечитав всі книги в королівській бібліотеці, але дарма… Якось, блукаючи містом, він побачив будинок, стіни якого, дах, маленькі вежі і навіть дзвони на вежах, були зі скла.
- Ось куди мені треба за відповіддю! – радісно вигукнув принц, - Якщо немає вікон, людині байдуже, куди вони виходять, так?
- Твоя правда, принце, - відповів чоловік, що вийшов йому назустріч.
- Ти хто?
- Я – священик. Приїхав здалеку, тому не маю пристрасті до виду за вікном.
- А чому я не знаю про тебе?
- В місті вічних радощів я не популярна людина. Люди згадують про Бога лише, коли їм погано.
- А церква твоя вся скляна, щоб сюди могли приходити всі?
- Так. Бог любить усіх.
- І йому не треба шукати відповідь на моє питання?
- Мабуть, не треба. Бо він знає все.
- У Бога є відповіді на всі питання? Розкажи мені все, що знаєш!
- У Бога є. Але не у мене.
- Я поїду шукати Бога, - вирішив принц.
У замку знялася страшна метушня. Служниці збирали принца в дорогу, Король вперше сварився з Королевою.
- Ну, що я казала?! Так і трапилось. Він їде, моя кровиночка! Жах, який снився мені кожної місячної ночі, вже не сон. Це ти винен, тільки ти, я ж попереджала! Не пусти його! Заборони їхати. Ти король!
- Нехай їде, це його справа. Він вже виріс. І тобі доведеться до цього призвичаїтися. Треба відпускати дітей, щоб вони стали дійсно дорослими. Ти ж сама писала про це в книжці «Зразкова мама».
- Писала. Так коли це було! Коли я мамою ще не була. У мене було багато часу…
- А як нам тоді було добре разом, пам’ятаєш?
- Нам і зараз непогано вдвох.
- От, бачиш, ти сама це сказала…
Тоді королева покликала принца і сказала:
- Їдь, Марку, за своїм щастям, бо в нас з татом воно є.
ID:
556605
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.02.2015 13:17:41
© дата внесення змiн: 02.02.2015 13:17:41
автор: єва гелена лєх
Вкажіть причину вашої скарги
|
