Якось так: нерозкаяне, чорне й захрипле виносять
За дужки різновигнутих смайлів, і невидь бере...
Не покинь мене, господи, в старості, господи, ось я,
Там, де осінь розплавлена скрапує з чорних дерев.
Вона легшає, тоншає, блідне й холоне ночами.
Десь під ранок їй сниться болюче дитяче табу.
Небо більше не падає. Щось в ньому вчиться мовчати.
Небо, чуєш, не буду, я більше не буду, не бу...
Десь зоря твоя, боже, зоря захлинається світлом,
Перворідна, остання, січнева, безсмертна, гаряча.
І біжать навпростець чорним полем розхристані діти,
Чорним небом німим котять жовтий обвуглений м’ячик....
Тільки дерево, скинувши звук шепелявого листя,
Довго-довго кричатиме мовою глухонімих.
І на голе виття щось озветься з притихлої висі.
І під ранок
сюди
з антивирію
вернеться сніг.