Я простягаю руки до води,
Там відображене твоє обличчя.
Весна вже обіймає дикі ці сади
І раптом чую, позад мене, голос ніжний кличе.
«Гей, юнак, іди сюди, іди сюди».
Я обертаюсь якомога швидше,
Там дівчина такої неймовірної краси,
Так палко дивиться на мене й ближче...
Я не смію підійти.
Вона ж безперестанку намовляла
Й чарівні босі ноги доторкаючись трави
Манили й заставляли рушити з свого причалу.
Я йшов за нею не відводячи очей,
Вона тихенько щось співала,
Мене ж зводило з розуму від тих пісень
Й здавалося, навколо все заколихала.
Ми довго йшли так, скільки й не злічеш,
Втопаючи у зарослях, покритих небом
Й дійшовши до потоку, я торкнувся легко за її плече,
Вона ж, напівповернута, промовила: «Для тебе...
Для тебе я співаю ці пісні.
Ти думаєш, ніхто тебе не любить...
Та не сльозами, радістю наповни очі ці сумні".
- «То ти...» - «На жаль, не я. Тож прощавай, мій любий».
І вітер вщух, і птах вже не цвіркоче,
Це була найзахопливіша мить.
А я б волів, щоб так щоночі
Вона приходила й вела мене в сади.