|
3.
Шаман
За два дні:
Я спав біля сестри. Цілу ніч тримав її за руку, тай так і заснув. По щокам лилось щось солоне. В голові лунали спогади: як ми посварились перед тим, як вона пішла геть. «Як тільки проснеться попрошу в неї вибачення» твердо вирішив я. «Тільки б проснулась». Я уявив картину, як вона прокидається, як бачить свої синяки в дзеркалі, як згадає що з нею сталось: «За що вони так зі мною?! Брате, за що?!»
В мене в грудях щось стиснулось. Очі закололо. Я не знав, що відповісти. Тут я був безсилий.
***
До Марка я зайшов без стуку. Його охоронець Гаврило вже чекав мене. Але заважати не став. Я пришвидшив темп.
- Я тебе слухаю – сказав Марк.
Я стояв і дивився на нього підбираючи слова. Він сидів на своєму троні і спокійно чекав.
- Де Вавилон? – спитав я.
Гаврило зареготав. Лице Марка не змінилось.
- Він в тренувальному залі, здається. Хоча я не повинен знати. – Марк говорив наче нічого не сталось. Я відкрив рот, але він продовжив. – Її знайшли на «нічиїй землі». Це міг бути хто завгодно…
- Це сектанти – я наважився перебити його. – це всі знають…
- Ніхто цього не знає… - Марк підвищив голос. – ніхто не дізнається.
- Я не вірю… - мій мозок відмовлявся перетравлювати інформацію.
- В нас зараз мир – пояснив Марк. – нам не потрібна війна…
- Я не спущу їм це просто так… – я розвернувся і покрокував до дверей.
- Я не договорив… - гаркнув Марк.
Я залишив його слова без відповіді.
***
Зараз
Вавилон
- Я не полізу – Рижий відійшов від балок, всім своїм видом показуючи, що мені прийдеться лізти одному.
- Не гони! – я подивився вверх, потім вниз – не так вже й високо.
- Ми вже на третьому… - в навушнику прохрипів Гоша.
- Зараз піднімемось. – Я подивився на Рижого і показав на балки. – Лізь не зайо…й
Я прекрасно його розумів. Гнила деревина, на ненадійній опорі, і зловитись немає за що. Швидке падіння вниз – ось що нас чекало. Але відступити ми не могли. Балки заскрипіли, але ми не відступали. Рухатись треба було по одному, інакше ніяк. Ми обережно крокували по ним, незважаючи ні на скрип ні на те, що вони почали прогинатись…
***
Я схопився за уступ двома руками і підтягнувся. Третій поверх ми пропустили – одразу ж на четвертий. Я подивився на карту. Тут світилась найбільша кількість точок. «Ланц десь серед них». Ми з Рижим розділились. Часу лишалось дуже мало. Я йшов вздовж стіни. На карті нічого не було, але я обережно виглянув з-за кута. Нічого. Я пішов далі.
- Вавилон, прийом – зі мною зв’язався Танк.
- Ну! – роздратовано буркнув я.
- Ми з Фестивалем знайшли купу зброї та вибухівки.
- Де? – я за пізно розумів ідіотизм своїх слів.
- В підвалі де! – Втрутився Фестиваль. – ми поклали охорону. Тут можна все місто жахнути.
- Знешкодити можете? – спитав я. Вони відповіли не одразу ж
- Ніяк. Тут і вмуровані в несучі стіни є.
В цей ж момент я оглянув одну з несучих стін. Там щось виділялось. Вони замінували весь будинок. Я подумки вилаявся. Як можна було так провтикати!?
- Знайдіть детонатор… – почав я
- Забирайтесь звідти! – в навушниках роздався крик Шамана.
Я аж схопився за вуха.
- Спочатку знайду Ланца!
- Вже! – Пролунав тихий голос Рижого.
Тоді частота знову обірвалась.
Я побіг до нього. Я вже не дивився по сторонах, але мені щастило. До того моменту. Ланц, Рижий і Кирил стояли посеред кімнати і не рухались. Звідти доносився запах мертвечини. Я обережно зайшов в кімнату. І тут я побачив…
- Чого так довго? – тихо спитав Ланц.
Я не відповів.
Посеред кімнати знаходилась клітка. Там були тіла. Обезкровлені, деякі без кінцівок, лиця скривлені в жахливих гримасах. А в когось не було і лиць. На стінах висіли кліщі, ножі зазубрені тесаки, свердла і багато інших приладів для тортур, про призначення, яких я навіть не здогадувався:
- Вони реально хворі!!! – я ледь переборов бажання вистругати всі нутрощі.
- Йо…ті на голову – погодився Кирил.
Через кілька хвилин я вже звик до цього. Я підійшов до клітки прикриваючи рукою рот і ніс. Решта чекали на «шухері». Тіла були різного віку і в прямому і в переносному змісті. Мій мозок намагався пояснити побачене. Не виходило. Може тому, що я ніколи не опускався до вбивства? Ну не вірю я, що є в світі хоч одна ідея варта людського життя. Навіть зараз, коли я відчував ненависть, я розумів, що не зможу вбити…
В клітці щось ворухнулось. Я відскочив, ледь не закричавши.
- Будь ласка, не чіпайте мене! – пропищав дитячий голос.
***
Шаман
Я нервово чекав.
- Зараз все буде, не кіпішуй – заспокоював мене Хімік.
Але я чомусь сумнівався. Не з моєю вдачею.
- І… Усе! Включай – заявив з задоволеним видом.
- Народ, запустіть браслети – одразу ж зреагував я.
На дисплеї з’явилось одразу ж кілька зображень. Раста, Колос, Ланц, Рижий і Фестиваль. Потім підключився Вавилон:
- Ти маєш це побачити – заявив він.
- Ох ні х*я собі! – позаду донісся голос Хіміка. Я погодився з ним, але промовчав.
«Це могло статись і з моєю сестрою» осінило мене. Та ненависть, що я гамував як міг, виповзла на свободу. Розбила двері моєї сили волі. Схопивши керамбіти (ножі) і палиці, я направився до того будинку. Але не встиг я пройти і кількох метрів, як почувся постріл. Серце наче зупинилось, всередині все обірвалось. Ненависть поступилася місцем тривозі. «Всі мої друзі там!!!».
Я чимдуж побіг туди, сподіваючись, що ще не занадто пізно.
***
Вавилон
Замок нарешті піддався і іржаві двері зі скрипом відчинились. Я прикрив рот рукою і заліз всередину клітки. Це були жахливі відчуття, навіть не берусь їх описувати…
- Де ж ти? – Я намагався говорити якомога м’якше.
Ага, он вона!
На мене дивилось дівча. Дивилось великими блакитними очима. Дивилось так, що в мене стиснулось серце. Все її плаття, її волосся були в крові та грязюці. Я при-підняв краї маски, щоб вона побачила, що я нормальна людина. В ніс ударило в рази сильніше. Але я терпів. Пробрався якомога ближче. Простягнув їй руку.
- Все буде добре. Давай. Нам треба йти. – вона не ворухнулась. – ти ж не хочеш залишитись тут?
Це допомогло. Вона непевною ходою підійшла до мене.
- Ви відведете мене до дому? – її очі заблистіли. Я ствердно кивнув.
- Що ж пішли – сказав Ланц.
В цей момент в кімнату зайшов сектант. Я одразу ж зрозумів, що це головний. Він виглядав інакше ніж решта сектантів. Довге чорне волосся, довга борода, крючкуватий ніс і безумні очі.
- Єретики!!! – заволав він.
Здалека він нагадував велику чорну хмару.
Ми спробували зупинити його, але марно. Він виявився синтетиком. Рукою він перехопив ніж Рижого і завдав йому удару в лице. Руки були механічні, а це було погано для Рижого. Він відлетів на кілька метрів. В наступний момент Кирил зламав биту об його блок, але марно. Кулак по голові відкинув його геть. Сектант направився до мене.
- Ланц, хватай дівча і тікай!!! – заволав я перекриваючи тому шлях.
Кулак полетів мені в лице. Я відхилив корпус назад і уникнув удару. Одразу ж правий хук в лице. Пройшов під його ударом і наніс удар по селезінці. Він загарчав. Я наніс лівий прямий в лице. Тоді правий в сонечко і лівий в печінку. Відскочив. В цей ж момент він ударив мене ногою в груди. Я пролетів кілька метрів і впав. З грудей вирвалось повітря. Я не міг дихати. Сектант поволі підходив. Ось він був наді мною…
Він протягнув руки до моєї шиї… І заволав. Рижий, з закривавленою головою, ударив його ножем під ребра. І одразу ж відскочив. В цей ж момент я дістав пістолет, який забрав в попереднього синтетика і спустив курок…
Мабуть тоді я зробив ще одну дурницю в своєму житті. Помилку, ціна якій – життя товаришів. Постріл на світанку – це як будильник прямо під вухом. Браслет запищав. В навушниках наперебій чулись крики товаришів. Будівля наче встала не з тої ноги.
Але це допомогло. Куля попала в поясницю. Ватажка паралізувало. Він важко гепнувся на бетонну підлогу. Я став над ним і націлився йому в голову. Той не рухався.
- Ти його завалив? – Спитав Рижий.
- Ні – не знаючи, одразу ж заперечив я.
- Який дибіл стріляв?! – донісся в навушнику крик Шамана.
Я чесно признався.
- Тут ватажок! Паралізований! – Рижий заступився за мене.
Шаман промовчав. Я знав куди він направляється.
- Що робимо? – спитав Рижий
- Беремо Кирила і валимо. – я перестав цілитись.
В цей ж момент паралізований перестав таким бути. Рука вибила в мене пістолет. Друга пішла мені в плече. Я відлетів, впав, проїхався по підлозі. Рижий хотів мені допомогти…
- Хапай ствол і Кирила!!! Я дожену. – Я перекотився і вже був на ногах.
Ватажок піднявся. В руці був здоровенний тесак. Я дістав з-за пояса томагавк. (Колись його почали активно використовувати на вулицях, мабуть через вплив відео ігор?). В лівій в мене була фінка.
- Ну давай, лайно, нападай! – крикнув я.
Від страху мабуть. Але спрацювало.
Він кинувся на мене. Тесак пішов зверху вниз. Я прийняв удар томагавком. Рука затремтіла від навантаження. Страх кудись пропав. В тілі вже лютували адреналін з тестостероном… Відвів його собі по ліву руку. Тоді ножем в кисть – він впустив тесак. Ніж застряг і не піддавався. Тоді томагавк полетів йому в ключицю, але він перехопив його лівою. Я спробував висмикнути руку, але марно.
Механічні руки міцно тримали мої, живі. Томагавк випав. Я наніс удар ногою в пах. Він аж присів на одне коліно. Я вивільнився. Рижого і Кирила вже не було. Мені чомусь стало легше через це… Кулак в кадик. Тоді присів під руки, які кинулись туди, де щойно була моя голова. Аперкот в бороду. Його коліно стало опорою для мене, коли я став на нього ногою. Лікоть пішов на його голову. Це будь-кого звалить.
Чомусь я не здивувався, що він все ж вистояв. Це було б сильно просто. Його ліва рука схопила мене за шию. Я не встиг нічого зробити, а він вже підняв мене. Його правиця викрутила мені руку. Я завив від болі наче дівчисько. Ніж вилетів з його руки. Він припер мене до стіни. Я схопився вільною рукою за його зап’ястя. Марно. Повітря закінчувалось.
«Ти вмреш сука – зашипів він – чуєш мене, сука, твої друзі заплатять…» Ноги знайшли опору. Ліва відштовхнула його, а права націлилась йому в лице. Щелепа, на щастя не була зі сплавів і вона не витримала. Він застогнав від болю. Ми гучно попадали на кам’яну підлогу.
- Як тепер будеш проповідувати?! – мені було важко підніматись.
Шия нестерпно боліла. Я кілька секунд не міг надихатись. Він знову рушив на мене…
***
Шаман
В будівлі почався рух. Я залетів через вікно.
- В нас тут відьма! – закричав Гоша. Тоді зв'язок обірвався.
- Гоша!? – закричав я. Нічого.
- Танк, Фестиваль, як ви?
- Під щільним вогнем! – закричав Фестиваль. Але пострілів я не чув.
- Вавилон! – відповіді не було.
- Ланц!
- В мене дівчинка 10-12 років намагаюсь вивести її звідси.
- Рижий!
- Тягну Кирила до балконів, о, Ланц, поможи! – почув я.
- Хімік, хто найближче?
- Йди наліво, там Фестиваль, Танк, Колос і Раста. Тільки там купа сектантів. Їм не вибратись…
Але я не звертав уваги. Я мчав чимдуж. Не озирався по боках. Я ж привид. Жартую. Просто не траплялось нікого. Тай гірше відьми тут не зустріти…
***
Місяць назад
Ми з Вавилоном зайшли в резиденцію Марка. Він з своїми людьми закріпився в колишньому ангарі. До стелі було метрів сорок. З пустого ангару зробили лабіринт з дерев’яних стін і кімнат. В одному з них вчили дітей. Освіта є освіта, її ніхто не відмінить. Мала спино-гризи ще потім подякують. Ми зупинились і дивились з цікавістю. Старий-престарий Михайло Васильович, він ще нас з Вавилоном вчив основам біології та імплантології. Навіть на свій вік, він бадьоро ходив по класу.
- Ану хто скаже мені, хто така відьма? – він в своїй звичній манері показував пальцем на дитину, яка мала відповідати.
Вибір впав на хлопця (ми стояли біля дверей і не бачили дітей).
- Ееее… - почулась відповідь.
- Можна? Можна? – пропищав дівчачий голосок.
- Ну давай – Стомлено відповів вчитель. Він не любив заучок.
Дівчинка вдихнула повітря і почала:
- Це людина, в якої не прижились іплан… імпант…
- Імплантати – поправив Михайло Васильович.
- Так! Точно… І вона змінюється під їхнім впливом…
- Гаразд! – перебив вчитель – молодець, сідай.
Він пішов до дошки, розвернувся до дітей і в своїй звичній манері почав пояснювати:
- Зазвичай Відьми це жінки в яких не прижились будь-який вид імплантату, який має відношення до мозку чи центральної нервової системи. Чоловіки без належного лікування помирають. Без виключень. Більшість жінок теж. Є тільки малий відсоток тих хто вижив. (Чому, не знає ніхто. Може це якось зв’язане з тим, що жінки народжують дітей?) В їх організмі проходять певні зміни. Шкіра набирає сірого відтінку. Очі запливають рогівкою по всій білковій оболонці і око перестає правильно реагувати на світло. Тому здається, що в неї очі повністю чорні. Дослідити мозкові процеси відьми не вдавалось. Проте точно відомо, про її нелюдську силу і швидкість. В деяких видів знаходили досить довгі кігті, які по твердості можна зрівняти з сокирою. Досить мало людей вижило після зустрічі з відьмою. Спроби налаштувати з нею контакт не призводили ні до чого. Вона або нападає, або ігнорує.
- А як її знищити? – спитав хтось.
- Щоб я більше не чув таких питань!!! – прогримів вчитель.
- Але чому? – не здавались діти.
Вчитель промовчав. Я розумів його. Що він скаже? Що це дуже важко, якщо не неможливо? Що ще ніхто не знищував відьму? Що на великій землі Відьом знаходили і відправляли сюди, або в інші проблемні райони тільки при перших признаках? Адже ж вони «гуманні» і не вбивають людей, особливо, якщо вони можуть потім ще й ожити…
- Відьми вмирають самі – здався вчитель. – ніхто не знає точний період їх життя і що ними керує.
- А якщо вони нападуть?
- Не нападуть – запевнив він – вони бояться вогню і світла, і великої кількості людей. Плюс в них є своя територія за межі якої вони не виходять. Зазвичай це якась хата, або підвал. Коли вони когось відчувають, то починають «плакати» (голосно скавуліти).
- А скільки є відьом всього?
- Остання вмерла рік тому. – відповів Михайло Васильович.
Я відчув, як в класі зникла вся напруга. Михайло Васильович побачив нас:
- Цікаво, хлопчики? – він вийшов до нас привітатись.
- Ще б пак! – ми потисли йому руку – Прямо, як в старі часи!
- Ах, в старі часи такого не було…
- А ви бачили колись відьму? – спитав Вавилон.
- Бачив, чому ж ні.
- І як? Страшна?
- Моя теща і то страшніша була.
Ми зареготали…
***
Зараз
Я забіг в темний поворот. Тепер я вже чіткіше чув постріли перед собою. Я дістав палиці і побіг ще швидше.
- Шаман, ти б...ь, де?! – заволав у навушник Колос.
Я не став відповідати. Сектанти тіснили їх в тупік. Я вже їх бачив. Темний коридор вів в широку квадратну кімнату. Привиди ховались за ящиками зі зброєю тож вогонь по них вівся акуратно. Сектанти стояли до мене спиною…
Все сталось дуже швидко. Я налетів на них так за сильно, як тільки міг. Палиці пішли в рух. Перші удари пішли по руках, наступні вже в голови. Постріли припинились і до бійки підключились мої товариші. В сектантів не було холодної зброї…
Але в нас була. Ми не дали їм розбігтись. Загнані в коло вони заважали одне одним… Останній з них впав від мого удару по шиї. Тепер перед нами була купа покалічених тіл.
Я зігнувся переводячи дух. Всі мовчали.
- Шаман! – мені потрібне прикриття! – в навушнику прозвучав голос Ланца. – Їх забагато…
Ми рвонули до сходів.
***
Вавилон
Я кинувся до томагавка. Коли я його підхопив, Сектант був наді мною. Його кулак роздробив підлогу там де мав бути я. Але на щастя мене там не було. За якусь мить до того я перекотився вбік і наніс удар наосліп. Томагавк попав у коліно. Ватажок сектантів заверещав, наче свиня. Він впав на коліна і оперся руками на підлогу. «Це за сестру Шамана» я ударив його ногою в лице. Він впав на спину. Вереск змінився на сміх.
- Моя смерть нічого не дасть – він важко дихав і ледь говорив. – тобі і твоїм друзям кінець…
Договорити він не встиг. Удар ногою по раненому коліну змусив його заскавуліти.
- На**р мені твоя смерть!? – я схилився над його лицем. – Ти сраний виродок!!! Ти заслуговуєш на іншу участь!!! Хоча не мені це вирішувати…
Я притис навушник до вуха:
- Шаман – заговорив я – я знайшов його.
- Я вже йду! – той одразу ж відповів – де ти?
- На четвертому…
Договорити я не зміг. Всю будівлю затрясло від вибухів.
ID:
567954
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.03.2015 01:38:15
© дата внесення змiн: 20.03.2015 01:47:34
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
