«Ось краплі дощу
Наче намисто на шиї втопленої…»
(Гійом Аполлінер)
Дощі березолю – холодні й відверті,
Як сторінки давньої книги,
Написаної монахом-єретиком
На козячій шкірі проклятих днів.
Цей паралітик-березень
Мокрими деревами Скорботних П’ятниць
Зачиняє врата темного храму Одкровення.
Мокрі люди і сумні пси,
Біла квітка на важкій холодній землі
Яку щедро посипали попелом
Спалених хат селян-втікачів.
Добре, що переліг боліт
Ніколи не ранив плуг:
Надто багато,
Надто багато,
Аж занадто
Сховано у цьому земляному літописі –
Пластах старого торфовища.
Хоч це не чіпайте
Своїми важкими руками.
Чи ви просто забули,
Яка вона – наша історія,
Як воно – дивитися на все це
І німувати.
Мені хочеться вийти з домівки
Цього мокрого дня підсніжників
І крикнути людям пустищ:
Збудуйте храм з дерева живих беріз.
Нехай він вічно плаче,
Якщо вам вже несила.
видно, і вам писалася історія по-нашому. чи то нам - по-ірландськи.і сумного в ній - не на один 33-й... чи 37-й... чи 18-й... чи от наш, кривавий 14-й двадцять першого століття по Христу...
Весна.Білі голівки несміливих підсніжників,що тягнуться до сонця.Просипаються берізки,з яких струмує,пульсує живий сік...Але все це поруч з таким невимовним смутком...Чому?
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
