Океан Ельзи – 22 січняЇї зовуть «зима, що нас змінила»,
Загартувала холодом серця,
В них раптом вийшла в світ потужна сила,
Котру вперед вела свята мета…
Барикади. Бочки. Чай гарячий.
Мороз клює і зводить пальці ніг.
Але не сліпнуть ті, хто серцем зрячий.
Лиш найсильніший вистояти зміг.
Вдень і вночі. В дощі та снігопади –
Хороший настрій, віра в перемогу.
І вже минулим став враз листопад.
Теперішнім – лиш в майбуття дорога.
Калейдоскоп облич, історій, зустріч.
І звідусіль – бажання допомоги.
Йдеш на майдан – немов стрибає з кручі
Байдужості у море перемоги.
Лиш парадокс: удома все так складно,
На все це дивишся і віри вже не ймеш…
Але всередині… на рідному майдані
Тій вірі в здійснення насправді нема меж.
Там люди все з півслова розуміли,
Об’єднані одним понад усе,
Створити свій окремий світ зуміли,
Де кожен вклав частиночку себе.
… І перша смерть припала на цю зиму,
Загинув перший юний патріот.
І вкотре кровію вкраїна наша вмилась,
І народився сили новий сорт.
Терзалась Україна у сумліннях:
Йти в бій? Чи мирно й дали вперто йти?
Аплодував убивця з Межигіря,
Не знявши віри нашій боротьбі.
«Дістати зброю!» - мужні закликали.
«В нас мирний мітинг!» - мовили одні.
Спочатку били, потім убивали.
Заради чого ці минали дні?
А у верхах ділили вперто крісла,
Підписували щось і щось верзли.
І враження було, ніби навмисно
Вони чекали лютої зими.
Та не здолав мороз! І навіть смерті
Не побоялись і не відступили.
Казали: краще стоячи нам вмерти,
Ніж, жебракуючи, ступити у могилу!
***
Димів майдан. Горіли шини.
Палала лють у їх серцях,
Бруківка свистом полетіла,
Убивши в душах їхніх страх.
З-за барикад коктейлі злості
Прямують в серце ворогам,
Ми на своїй землі – не гості!
Про нас вирішувать – не вам!
