прибої кидають безумство,
мов туші китів.
їх шлейф залишається в гальці
із запахом хвої.
і зливи стисткають вагонам,
чий гурт учадів,
їх дихальні трубки -
спокусливі вигини колій.
піти би у вирій,
де плесом розлилась любов.
де точені стопи
торкаються шкіри долівки.
де бивнями ватра
впивається в вилиці дров,
й рентген сьогодення -
уміло проявлені плівки.
та суть піших днів -
внутрівенно прижитий канон.
заброджена суміш
"не можна" із вигідним "треба"...
а що, як перейдемо
креслений світом кордон,
й закинемо якір
у простір широкого неба?
утілимо враз
всі сумнівно-жадані "якби".
приручимо зло,
мовби дикого хижого звіра.
з уро́чистих храмів
вкрадемо сакральні скарби,
й усім роздамо, хто, збіднівши,
згубив свою віру.
а що, як збере́мо
усіх
молодих
рядових,
дамо їм букети
у обмін на танки й гранати.
небесним серпом
проламаємо двері до тих,
кому був не час
ще земний ареал залишати.
з гранітних калюж
розіллє́мо в'юнкий океан,
зі згорблених паростків
зв'яжемо райські садиби.
із помислом бога,
із запалом, мов в партизан,
скасуємо людству
усі найнезграбніші хиби.
хай березень цей -
зубожілий зими рецидив,
й чим далі -
тим ночі його хворобливо блідіші.
коли ми разо́м -
ми сукупність заквітчаних див.
коли ми разо́м -
ми за смерть, безсумнівно,
сильніші!
