Ці дні сімнадцятого року життя, здавались їй безкінечними.
Всі затерті спогади, реальність здавалась їй такою давно не доречною.
Вона вірила людям, прощала, любила їх і малювала. Підносила очі до нічного неба і бачила в них вічність. Прокидалась, щодня, до світанку, аби побачити схід сонця. Розповідала йому, про море, дельфінів і квіти.
Вона настільки сильно любила людей, що закривала очі на всі надриви, на всі аплікації на їхній душі. Вона любила кожного, хто тільки їй зустрічався. Люди завдавали їй тонни болю, а вона босоніж бігла при потребі їм на допомогу.
Вона жила в країні де тривала війна і кожен подих був пропитаний русифікацією.
А безглузді вагітні панянки курили просто на її очах.
Вона спустошена наче чашка, летіла у глибину свого світу, своїх емоцій. У неї домінував більше зелений чай, а не кава. Вона не дозволяла собі курити, але випити ніколи не відмовлялась.
І ніхто не бачив скільки ж раз вона стояла на колінах. Скільки раз готова була рвати на собі волосся, кричати про те, як в свої сімнадцять її життя то набирає обертів, то у розпачі кидає ножа їй в спину.
Божеволіючи вдома одна. Випускаючи пару з рота, вона кричала колючі речі і ламала свої стандарти.
Віддалена від світу, маленька, сімнадцятирічна дівчинка, вдягнена, як доросла двадцяти п`ятирічна жінка. Розфарбована, з червоними, як калина губами. Ніби примара, зовні щаслива, а в душі до болю нещасна.
Ліcова Мавка, маленька таткова донечка.
17 років - період коли варто починати жити. А вона досі сидить у куточку. Досі допиває своє біле на пів солодке і довго нестрино плаче.
І лише творчість рятує. Лише музика, лише поезія, лише книги, лише гітара, яка цілу ніч видає все нові і нові звуки.
Тут у цій квартирі, у Львові, вона все життя буде своє власне "Я" шукати. Буде поволі вчитись любити власне відображення в дзеркалі. Вчитись любити не лише інших, а й себе.
ID:
569152
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.03.2015 22:28:57
© дата внесення змiн: 24.03.2015 22:28:57
автор: Іринка Свердан
Вкажіть причину вашої скарги
|