Надвечір утома гніздиться
в твої́х мілководних зіницях,
й години ховаються в панцир
прощань, що розносять табак.
Я зябрами всотую миті,
я - риба, що вирвала з сіті
тебе з неціли́ми плавцями,
і з черева витягла гак.
Надвечір провин цілі жмені
врізаються лезом в легені,
розвіюють пилом між вулиць
порочне усе, що було.
Я - грішний митець, що в костелі
знайшов пресвяті акварелі,
і викреслив копію німбу
над твоїм збліднілим чолом.
Надвечір за рухами стежать
зашторених вікон пожежі.
Зойк світла кидається в ноги,
кидає свій спогад до ніг.
Я - лик потонулого флоту.
На шиї моєї піхоти
намисто з багряних патронів,
в долонях - для тебе бліцкриг.
Надвечір всі звичні маршрути
ведуть до жалю і спокути -
підошва солоного сміху
тепер не лишає сліди.
І скільки б усе не тримала -
кульгавої вічності мало.
Час круком розбився об скелі,
Ти мусиш сьогодні іти.