|
Продовжуємо читати, шановні читачі...
І серію прочитали21 чол, Тепер,- ІІ...
А вона ж набагато значуща для життя))))
Становлення молодої людини,- тоді...
Порівнюйте з нашим часом...Тільки
не кажіть,- що ми були нещасні...Ні )))
За цей рік у мене виросли мозолі величиною з маленьку сливу. За цей час була перекрита греблею могутня ріка, затоплений котлован ГЕС, запущені перші гідроагрегати…Це були величні та нелегкі роботи. Пам’ятаю чергу потужних машин з великими кам’яними брилами, на яких білою фарбою: „Дніпру - Славутичу від радянського народу”… Брили одна за одною сковзали в воду, все звужуючи русло ріки…Могутня течія прискорювала свій біг, котила могутні брили. Але люди робили своє…І ось Дніпро стомився від боротьби, закрутився по колу і заспокоївся…Мені чомусь дуже жаль стало Дніпра - Славутича…
Сутужно жилось нам, молодим, в ці роки. Ми ж приіхали на будову голі та босі. Хто в одностроях училища, хто в поношеному домашньому вбранні.А тут же молодість…А тут дівчата…За півтора роки більшість уже мала пристойний літній одяг та взуття. І не більше…Я завидував демобілізованій молоді, котра могла і в армійському бушлаті іти в кіно чи ще куди…Я так не міг… Зиму майже безвилазно сидів в гуртожитку…
Лiто - 1959.
Буяє лiто. Гримлять колеса.
Я у вiдпустку їду в село...
Зостались там десь днiпровськi плеса,
Вогнi будови, добро i зло.
В батькiвськiм домi не був бiльш року.
Усяк бувало - та слав листи,
Що всього досить, життя - нiвроку,
Що я засмаглий - до чорноти.
I ось я дома. Костюмчик - новий,
Сорочка й туфлi - усе як слiд.
А ,,Бiломор'' той, що вiз з будови
Смакує батько й Петро - сусiд.
Димок пахучий пливе пiд стелю,
Чарка туманить свiжiсть думок...
Стає палацем низька оселя,
В нiй само щастя карбує крок.
Лиш мати бачить мозолiв грона -
I з них будує правди мости.
Я ж знаю - взимку - житло як зона,
Звiдки не вийти, бо в чiм iти?
А поруч ходить Вона, єдина,
Котра давно вже хвилює кров...
Ой, мамо, мамо - для твого сина
Була тюрмою одна з будов.
Димок пахучий пливе пiд стелю,
Чарка туманить свiжiсть думок.
Дитинством пахне низька оселя,
В'ється розмови тихий струмок...
З пуском перших агрегатів життя великої будови стало завмирати…Спеціалісти - гідробудівники (за роки соціалізму виросла ціла когорта цих спеців - кочівників) потихеньку потягнулись на Київську ГЕС…Нас стали возити на роботу в Кременчук…Заробітки різко упали… Я та мій товариш Борис Чех вирішили перед Новим роком їхати на будівництво гігантського гідровузла під Саратовом, куди вже перебрався один з наших знайомих. Чому саме туди, а не кудись ближче? Не знаю…Певно, романтика…Бо ж радянська пропаганда була набагато дієвіша, ніж постійна домашня контрпропаганда моєї матері біля печі…
З яким же багажом ми покидали тісну каюту брандвахти, (приткнутої до берега посудини, в якій завше жили річники,) - місце нашого останнього проживання? На мені, - теплий байковий спортивний костюм, цілком нова „куфайка”, начищені кирзові чоботи на ногах та…світла літня кепочка на голові... Борис був вдітий в легке демісезонне пальто та в ті ж чоботи, але мав шапку на голові…Виїхали на останні гроші…Приїхали в Вольськ…Димлять великі цементні заводи. Будови щось не помітно…Виявилось, що до неї ще 30 кілометрів пішком вздовж скованої континентальним морозом Волги…Ніч погодували клопів в домі колгоспника, вийшли в дорогу…З нами дві місцеві молодички, котрі знали дорогу…
Працюємо деякий час в Сантехмонтажі, в новій бригаді.Та виношуємо думку про працю на основній будові, - на зведенні ГЕС. Ранньою весною 1961 року я вже кладу бетон в тіло фундамента ГЕС, - рісберми…Це тяжка та виснажлива робота. Бетон, - ну дуже важкий матеріал…Але я призвичаївся навіть до цієї роботи та виконував її, ніскільки не гірше за інших, кілька років…В 1960 році пішов на підготовчі курси при місцевому вечірньому філіалі Саратовського політеху…На екзамені по тій же математиці знову затупцював над рівнянням (як у Брянську) та математичка, українка, проходячи мимо, тихо шепнула два магічні слова, - сума квадратів, - і все стало на свої місця…Я в списку студентів…Спасибі Вам, Галино Петрівно за все…
Дванадцять.
Нагрітий бетон в теплім череві МАЗів
Пливе на будову у скрипі ресор.
Колеса торкнулись містків - перелазів
І котяться вгору...Лютує мотор...
Колеса - на місці. Містки затремтіли,
Суворо сичать на них гальма тугі,
Лотки розподільні від страху присіли
На всі свої ржаві чотири ноги.
Бетон рине вниз, та чимало й зосталось,-
На череві МАЗів, в лотку, попід ним,
Настав час лопати,- вона заметалась,-
Сердита від поспіху, зморена в дим.
Одна за одною вповзають машини
На всі три заїзди...Зігрілася кров...
Над Волгою крутяться зір горошини,
Мороз - двадцять сьому позначку зборов...
Я - в блоці з вібратором. Жарко, мов в трюмі,
Нагрілися чоботи, ноги - в теплі.
Це - тут, а там - миттю обсиплеться з гуми
Бетонна кора, - надто градуси злі.
З безсоння - усі ми немов напідпитку,
Насправді ж - лиш двоє, а десять - в труді.
Вже інші виходять з тепла гуртожитку,-
Такі ж непитущі, такі ж молоді.
Кубів під п'ятьсот лягли в теплому блоці,
Всю міць з старих рук взяла маса густа.
Та й юнь притомилась,- в нічній цій толоці
Рекорди - то справа зовсім не проста...
Навчаюсь по спеціальності „строительные и дорожные машины”. Заняття вечорами…Нелегко після дня на морозі слухати першу пару лекцій, непереборно тягне на сон…Та гостро заточений олівець під підборіддям швидко приводить до тями…А ранком я знову кладу бетон чи працюю з вібратором (16 кг)…
Придивляюсь до людей, котрі зводять неподалік щось циклопічно - велике. Узнаю, що то робітники Московського тресту Гідромонтаж зводять козловий кран, котрий буде брати бетонні блоки вагою до ста тон і більше та встановлювати їх в майбутнє тіло плотини…Через деякий час я вже монтажник - висотник четвертого розряду…Допоміг порадою головний механік Вася Морунов з Гідромонтажа, вічний студент, якого я догнав і встиг зробити дпя нього кілька контрольних робіт, поки він знову зник з мого поля зору…А порада була до смішного проста: начальник Гідромонтажа завжди хотів бачити своїх монтажників фізично міцними та рослими. Я не повністю був упевнений в таких своїх кондиціях…Перед тим, як появитись на очі начальника Якова Мощенського, вдягнув свою робітничу тілогрійку, а зверху брезентовий плащ…Спрацювало…
Почалась нова сторінка в моїй робітничій біографії, якій я не зрадив і зараз. Правда, зараз я на інженерній посаді, але й досі працюю в монтажному управлінні…
Я чомусь з дитинства любив вилазити на височенний в’яз на нашому городі, сідати на якесь зручне розгалудження гілок велетня та часами вдивлятись в далекі, замріяні обрії…Тепер же, - я знайшов себе в цій важкій та потребуючій неабияких знань чоловічій роботі…Мені імпонувало зайти в обідню перерву з морозу в теплу їдальню, оперезаним по талії грубим ременем безпеки з перекинутим справа - через шию - наліво кострубатим від білого інею стальним ланцюгом і…спіймати кинутий на тебе зацікавлений дівочий погляд…Ми ж були тоді молодими…Чи був страх у душі при роботі на висоті? Ясно, що був. Особливо коли конструкції обледенілі. Але він (страх) на висоті трансформувався в посилену увагу до всього підозрілого та в обережність…Бо життя ж одне…Тому кожна річ, на котрій стоїш, визиває підозру в ненадійності…
Кран - велетень підростав з кожним днем, з кожним місяцем робіт. З ним росли й ми, молоді монтажники…Якось до мене підійшов старший прораб (я був уже на четвертому курсі інституту) та без зайвої підготовки сказав, що я завтра повинен прийти в чистому ( ми, робітники, на будівництві ГЕС ходили на роботу в спецодязі),- мене за наказом призначили майстром…Під моїм керівництвом будуть дві бригади, Павла Овчинникова (де я зараз працював) та ще одна бригада…Справишся?..Я промовчав…
Вечором я був у свого бригадира Павла…Там якраз був його приятель. Випили потрошку…Закусили…Погомоніли ні про що…Приятель пішов…А тепер розповідай, з чим прийшов? Не випити ж, мабуть, зі мною?..Я виклав все про своє призначення, сказав, що мене гнітить робота з бригадою, де я зростав як монтажник…„Ну и что в этом плохого? Наоборот, - все хорошо. Я тебя уже знаю и всегда поддержу. А начинать все равно когда - то надо”, - заспокоїв мене бригадир…Ну я і почав…
І справи пішли…І пішли, скажу, непогано...Працював …Учився…Просто жив…А в перші роки було сутужно, іноді жив на маргарині та чаї ...Часом сніданком для мене був лише плавлений сирок, який я ковтав по дорозі на роботу…
1967 рік…Чорна, як ніч, звістка застала мене несподівано…Прийшов із вечірнього сеансу з Борисом, - на столі лежить телеграма…Помер батько…Останній раз я бачив його цієї осені…Ніколи він не цілував мене при прощанні, а цього разу поцілувув…Я уже знав, шо він в лікарні, але мама не сказала страшну правду,,,А, може, й сама її не знала...Батька в домовині я не бачив. Зима…Заметіль…Аеропорт закритий. Потяг уже пішов. Жах!..
Осінь 1967 року…До мене знову підійшов, уже інший, старший прораб. Запропонував працювати з ним до весни на монтажі обладнання шлюзів. Це важливо та вкрай відповідально…
Бо Волга уже перекрита, отже до початку навігації повинні ввійти в дію шлюзи, інакше кожний день затримки навігації виллється в великі збитки…А роботи ще тьма…Основні роботи - це монтаж „распашных” воріт зі сторони нижнього б’єфу ( де рівень води нижчий). Мені ж пропонувалось змонтувати могутній гідропривод цих воріт. В складі обладнання, - приміщення масляної насосної станціїї та величезний штовхаючо - тягнучий гідроціліндр. Якщо зумію, - бути мені прорабом…
Взяв проект на три дні в гуртожиток…Почитав креслення…Дав згоду…Остання зима пролетіла як один місяць…Я багато чого почерпнув за цей час…І ворота і привод воріт весною були готові…Не підвели і інші бригади…Після початку навігації через шлюзи пройшли перші пароплави та баржі…А я став збиратись додому, на рідну Україну, бо ж там зоставалась одна однісінька старенька мати…
Яків Лукич радив порвати заяву про звільнення. Радив їхати далі, на Зею, куди його мали перевести після Волги…Обіцяв мені певне кар’єрне зростання та підтримку, якщо…у нас щось склеїться з його плем’янницею…з міста Києва…У мене ж перед очима стояла мама…
В червні місяці 1968 року я покинув СаратовГЕСбуд…Покинув зі сльозами на очах, бо зрісся душею з цією будовою. Тут здобув велику трудову практику, здобув вищу освіту, здобув упевненість в своїх силах…От лиш грошей на рахунок не здобув…Бо кількість грошей на рахунку у нас аж ніяк не пропорційна кількості мозолів на руках чи на звивинах людського мозку…Такі вже у нас держава і люди…
Тепер про вірші…Почав їх писати з юності. Але це не були якісь ліричні твори. Це, завше, були лиш роздуми про вичитане, бачене, почуте та пережите…Я і назвав свою єдину збірочку „На зрізі літ” віршованими роздумами. Вона, ця збірочка, має три підрозділи: „Весна надії”, „Св’ята та будні” та „Заметіль”. Якщо їх прочитати всі за один раз, - в душі читача виникне почуття , що це все написано розчарованою та обманутою в своїх найкращих почуттях людиною. Якій обіцяли світле майбутнє, кудись вели, благали не жаліти своїх сил, щоб це майбутнє наблизити…І, чесно скажу, - ми їх не жаліли. Але виявилось, що це майбутнє, - лиш „фата моргана”, міраж…Вели - вели нас в нікуди наші Вожді та й покинули на півдорозі…Починай все спочатку. Але коли?...Починайте вже Ви…
З 1968 року у мене почався новий, Шосткинський, етап життя та роботи, який продовжується й досі. Ось такі справи…Живемо…
Будьте здорові та розумні, юні краєзнавці…До побачення…
ID:
575280
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.04.2015 10:54:30
© дата внесення змiн: 18.04.2015 11:09:51
автор: Янош Бусел
Вкажіть причину вашої скарги
|
Докладна автобіографія! Як Ви це все пам'ятаєте??! Занотовували потроху в щоденник? Вклоняюсь Вам низько! 
Заходьте,- завжди радий... 
Мемуарите. Яноше? Я ще ні! 
