Чи ти не знав, що я неодержима?
Так наполегливо чекав мого одвіту,
Й пронизливими сірими очима
Любові вимагав, як зілля вітру.
Та щось в тобі було, тяжіюче до мене,
Що розум раптом зник, емоції наспіли,
Кипіла хмільна кров в набухлих венах.
Ми тільки пару випустить зуміли.
А що тепер? Нам бути чи не бути?
Вмикати пристрої, стирати всі паролі?
Чи, може, зупинитися й забути
Про цей незрозумілий вибрик долі?
Хоч ти й скорив мою окрилену стихію,
Забрав із губ слова, накривши їх мовчанням,
То була мить, емоція, надія,
Що ось воно - омріяне кохання!
Чекаючи на нього, я стомилась
Боротися з правдивою брехнею,
Щоразу думаючи: «Чи не помилилась?
Чи не залишуся одна із правдою своєю?»
