вона дивиться у вікно,
ламаючи руки -
їй немає, де дітись
від власної скрути,
бере телефон,
стискає в долоні,
й назад вкладає на підвіконня.
ходить кімнатою,
все по колу,
рахує на пальцях
колишніх, друзів, знайомих.
вночі безсонно
намотує кілометри.
вона почувається,
ніби в пеклі.
під ребрами тісно,
всередині - пусто.
вона й не згадає,
в чому так загрузла.
вона морщить лоба,
стискаючи скроні,
аж поки не скрикне
від болю.
вже майже світанок,
сіріє повітря,
вона відчиняє
геть усі вікна.
вона пам`ятає,
що щось таки сталось,
і молиться сонцю:
якби лиш згадалось...
Марина Смагіна
