у ґрунтах підвіконня, у небі, забитім карнизом,
між комах скам'янілих -
янголи мруть на світанку.
наче пористу марлю зав'язують дерту фіранку,
з сірникових коробок майструють пістряві валізи.
із собою беруть у гербарій засушені тіні,
кілька гільз із війни, невогкі консервовані душі,
перекопчену люльку. й скуйовджені вітром калюжі,
у котрі запаяли кричання загиблих дельфінів.
в лабіринт переходів ідуть й залишаються доти,
доки в серце не вріжеться промінь земного морозу.
загубившись у натовпі, ллють свої янгольські сльози,
й неслухняними пальцями б'ють по артеріям ноти.
кожен янгол вживає мікстури й лікується дахом,
під матрацом ховає неповну посріблену флягу.
по приході світанків тремтить, наче бита дворняга -
навіть мешканцям неба властиві оправдані страхи.
та в останні хвилини, безликий, знімає бахіли,
опускається вниз, пломеніє в фатальній мандрівці.
тисне руку без докору й глуму своєму убивці,
що носив на одному з плечей його праведне тіло.
...
якщо грім борозною пронизує очерки літа,
значить янгольський кашель заглушує спів канонади.
якщо падає сніг на плащі непрудкої громади,
значить янгольській прах засівається в помисли світу.
