Ти не знаєш, яким чужим іноді може бути світ, як він перетворюється на холодну чорну порожнечу, де немає нікого й нічого, і навіть моє власне існування здається просто ілюзією...
Ти не знаєш, що таке – чекати, чекати цілу вічність і не дочекатися. Не знаєш, що таке самотність, бо завжди поруч була якась, хто дарувала тобі якщо не тепло своєї душі, то хоча б тепло свого тіла...
Іноді мені здається, що я знаходжуся у довгому скляному коридорі; по той бік кипить, вирує, шаленіє життя, і я бачу тебе, знетямлено простягаю руки, але... пальці торкаються крижаної прозорості, і від цього стає іще гірше: бо ти такий близький і водночас такий недосяжний, ти усміхаєшся, думаєш, живеш і кохаєш не мене – там; навіть не помічаєш мого існування, а я по цей бік, безцільно йду між скляних стін тісним коридором, і шлях мій прямує в нікуди...
Скажеш: гм, ніколи б не подумав! – вірю. Тут – я усміхаюсь, рухаюсь, говорю – так; але ніхто не знає, що то лише порожня оболонка; серце моє сточене шашелем,і я сама дивуюся, як ще не розлетілася на порох...
...Ніколи б не подумав... А хіба можу я відкрити душу іншим, якщо часто боюся відкрити її навіть собі? Ти – перший, кому я довірила усе це, та й то лише тому, що впевнена – ти ніколи цього не знатимеш. Ти для мене – мій священик, мій психолог, мій лікар, мій друг, врешті-решт, - хто завгодно, тільки не мій коханий. Тепло своєї душі даруєш іншим, а мені залишаються тільки відблиски іскор на денці твоїх очей, та й ті я маю по краплинці визбирувати сама. Кожне твоє слово, кожну усмішку твою зберігаю, мов коштовність, у глибині свого зів”ялого серця, і тільки від них я черпаю снагу до життя. Бачити тебе, чути тебе, кохати тебе – ось і увесь сенс мого існування.
Я знаю – ми ніколи не будемо разом, бо я для тебе – тільки я, і ніколи не стану кимось більшим, але просто бути поруч із тобою – уже щастя. Щастя із гірким присмаком отрути, який залишають солоні сльози на моїх вустах...
Бувай... Може, колись, у іншому, кращому світі, ми усе ж будемо разом, а інакше – немає сенсу в існуванні моєї душі...
~2002
И то ли дождь остался за окном,
а может это комната осталась
в моём сознании нетронутым пятном
сухим, в котором обитала
душа моя, а тело за окном,
где темнота от края и до края,
застрявшее меж пятым этажом
и крышей,
ожидало
когда единственная стрелка у часов
суммарное покажет время
и я смогу соединить в одно
раздвоенное умопомраченьем.
И то ли дождь остался за окном,
а может быть душа совокупилась с телом,
но в этой комнате отныне мы втроём:
я, состояние души и искушение.
Всеж-таки минуле--2002 рік...Може не так всей погано тепер?...Та це вже не моє діло.Головне вогонь,що зігрівав.А що треба ще?javascript:setSmileaddComment('%20%20',%20'');void(0);
Анно Доміні відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Тепер усе далеко не так погано, більше того - добре!
А вогонь - так. Переконалася, що навіть нещасне (тобто, невзаємне) кохання може бути корисним.
Дякую, п. Юрку