В трагедії немає кінця і початку,
Немає минулого, немає майбутнього.
Про трагедію завжди залишається згадка,
Хоч і хочеться інколи все забути.
Пам'ять ріжеш ножем, вириваєш спогади,
Тепла кров тече по руках.
І на тебе дивляться всі вовчим поглядом,
Ніби до цього жила, як святий монах.
Ненависні погляди дивляться у пам'ять,
Ти мовчки витираєш кров із рук.
А якщо тебе всі голосно хвалять,
То чому ж життя сповнене розлук?
І навіщо сльози, марні сподівання,
Роздуми про сенс, спроба забуття?
Чорним покривалом прикрите страждання,
За маскою ненависті – людське каяття.
Ти сама – Трагедія, ти – звичайна жінка,
Що в життєвій п’єсі грає чорну роль.
У душі залишилась любові іскринка,
Яку запалив твій мертвий король.