- Вдягайся, синку, і ходімо в ніч:
Вона вогненне запускає коло.
- Летітиме, напевно, ізгори?
Яке воно?
- То колесо любові.
- А що Любов?
- Постав із неї світ,
І ти, і я, і тато, і наш Бублик.
Живе вона мільйон мільярдів літ,
І той нещасний, хто не вмів здобути
Її вогню.
- Ми підем через ліс?
Квітучу будем папороть шукати,
Яка покаже місце нам зі скарбом?
- Бажать чужого – то, мій сину, гріх.
- Чому чужого? Тож нічийні клади?
- Нічийні, може. А чи знаєш ти,
Звідкіль були добуті оті гроші?
Крадіжкою (Господь не доведи!)
Чи навіть гірше… Гроші ті, як воші:
Візьмеш одну, а лиха на всі сто…
Запам’ятай, синочку, що копійка
У радість, як зароблена трудом,
А решта від лукавого, повір-но.
- Яка ж то лагідна вночі вода в ставку!
- Вона цілюща нині: все нечисте
Пішло у хащі, певне, до танку -
Русалок і Водяника не бійся.
- Немає сонця, а мені тепло
Дарують хвилі.
- Бо зійшлись глибини
Із полум’ям, яке раніш пекло,
А ось тепер тебе так ніжно гріє.
Ходім до вогнища, що квіткою росте.
На нас уже давно чекає батько.
- Неначе вдень, освітлене усе!
- Давай нам руки і – через багаття!
Згорять у ньому приспані страхи,
Страшні нещастя і гіркі хвороби,
А промінь світла в серці спалахне,
Який до нас через віки доходить…
- Дивися, ніч у зорянім вінку,
В росі холодній замочивши ноги,
Стрічає сонця папороть ясну -
Любов одвічну...
- Хай у серці сходить…
дякую Вам, п.Анатолію 
гарно діткам про любов розповіли!
