|
Теплий літній вечір, великий повний місяць з багряним відтінком, і тиша.
Те, що мені подобається о третій ранку – це те, що навколо ні душі.
Так само тихо і пусто було в моїй квартирі, коли я зайшов до неї.
Я не цінував раніше як це важливо коли хтось тебе чекає дома. Це не обов*язково має бути накритий стіл і стійка «струнко» біля вхідних дверей. Досить легкої неприбраності в хаті та звуків тихенького дихання… Такого тихенького, рівного, з посмішкою, неначе тобі сниться якісь чудові сни…
Ти тихенько проходиш, роздягаєшся в коридорі з вимкненим світлом, що б не злякати того Морфея який застиг над тобою, та вдихає тоненьку кольорову цівку щастя тобі в спину.
Через лічені секунди на місці нього в твою янгольську спину дихав я, міцно притиснувши тебе таку сонну до себе…
Я вдома.
Та сьогодні я сміло запалю світло, знаючи що єдиний кого я можу злякати – це маленький павучок, який заснув в кутку… ти так його боялася. Сумки впали з ледь чутним ехом. Чистота навколо ріже очі, єдине що знищує ілюзію ідеальності – незначний шар пилу всюди. Єдине що ріже душу – те що все так само, як я й залишив коли покинув цей дім.
І єдине що залишилося на від тебе – мішечок твого сміття, який ти не винесла, так як ти просто терпіти цього не могла, а я з крихтою задоволення завжди робив це за тебе, відчуваючи себе до біса потрібним.
Ось так майже 2 роки серцебиття наших сердець наповнювали цей шмат бетону, дерева та бруду, цей картковий будиночок.
А сьогодні єдине що наповнює цю божевільню - це буркотіння мого ноутбуку, стукіт пальців об клавіатуру, та ледь чутна музика, яка виривається з моїх навушників.
Так от, мішечок сміття це те що ти залишила за 4 роки нашого існування, забравши з собою частинку мене. Вирішив так і не чіпати його до ранку, думаю якщо він не зник за ці 4 дні, то й за кілька годин мого сну він теж нікуди не подінеться.
Розпаковуючи речі, розкладаючи їх на вже порожні полиці, я обдивлявся кожний сантиметр оселі в надії знайти хоча б натяк на якусь маленьку записочку. Та нічого не було.
А мені так необхідно було почути від тебе хоч слово, хоч натяк на те чому все так сталося. Та не склалося. В цих стінах менше інформації ніш на старій, вже гниючій від часу дискеті…
Пусте ліжко, пусті полиці, немає вже одягу який вивалюється з шафи, тому що його об*єм набагато перебільшував середній об*єм харчування того дерев*яного звіра.
Поставив чайник, гарячий чай перед сном ще нікому мабуть не був на заваді… Вмикнув настільну лампу. Ти завжди сміялася з моєї манії вмикати це жовтувате світло, і створювати таку псевдоромантичну атмосферу. Але, в цей момент це брудно-жовте світло тільки підкреслювало ехо самотності, перетворюючи ніжно персиковий колір стін в противно жовті, наче в палаті лікарні.
Я вже й забув як це важко самому заправляти одіяло в його білизну, коли там дирочка настілька мала, ще ледь вміщаються мої дві руки… Випивши майже окропу, обпаливши свої слизові, до частково приємного затерпання, вирішив таки влягтися та постпати хоч кілька годин…
І от ти в холодному ліжку, тільки ліниве світло вуличних ліхтарів та сині вогні готелю, який розташований біля мене, пробирається в кімнату…
Ти закриваєш очі, рівне дихання, тиша, наче в голові нікого… можна спати…
По звичці лягаю на бік, викидую свою руку та ногу в сторону стіни, але там пусто… лиш шмат одіяла потрапив в мої обійми…Холодний, нерухомий… Але все ще пахнув твоїм парфумом та тілом…
Закутався дужче, цієї ночі буде холодно… а хто зігріває тебе? Хто цілує тебе перед сном ? перетнувши мій больовий поріг мозок просто вимкнув мене так і не давши дати відповідь на всі ті питання що стояли в моїх голові, і на вершині тієї піраміди було просте «Чому?»…Чому ж все так сталося… Я просто не міг зрозуміти, як одне слово може зробити з двох рідних душ дві геть чужі нікому непотрібні людини.
Ніч, сни про неї, холодний ранок…
ID:
593301
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.07.2015 22:56:19
© дата внесення змiн: 12.07.2015 22:56:19
автор: Make Suffer
Вкажіть причину вашої скарги
|
