Стояло сонце, мов руде лоша,
І видивлялось пашу по байраках.
А сніг, до річки звезений, лежав,
Як бегемот старий, і тихо плакав.
Ніяк не міг дістатись до води.
Горбатилось його землисте тіло.
Не слухалось. Залишився один.
Втікаючи, рідня віддзюркотіла.
Його не розуміє тут ніхто,
Світ якось не по-білому говорить.
Що не травина, то уже й – роток,
Охочий до смарагдових риторик.
Нарешті цю химерну дичину
Уздріло сонце й тицьнуло у груди:
– Не побивайся так. Ось трохи схуднеш,
– А я подужчаю. Тоді й попхну.