Сьогодні, саме сьогодні
У вирій злетіли в небо
Поєднані тихим словом
Кохання, воно вам треба?
Три доби. День і ніч нас ховало від світу відчуття, у чеканні і млості, світ яскравий відкрив долоні, білим вельоном білим цвітом світ очистив мене від злості. Чоловік, моє дивне створіння геть забувся про все, що було, опустив мої думи у верес, не залишив минулого й сліду..
Я відкрию вам тайну кохання, ви ж шукали його, усюди, куди гляну, куди подивлюся, всюди велич, господня ласка відірвала від дому і люду, говорити я буду, будь ласка..
А чи бачили ви як пасуться дикі коні у травах світанку? А чи чули ви їхню молитву, я сьогодні не тільки бранка. Я сьогодні вам заспіваю,як співає жона й коханка.
Так, ми тут, десь ось тут, в цьому лісі, а десь там, є домівка і одяг, є вино, є дзеркала й платівка, є будильник, що півнем на ганку верещить мов скажений собака, підіймає, жбурляє по стінам, є хода, є взуття, все, що треба,-не для спокою в рабстві панянка, є парфуми, що після весілля, -ненависні як очі.. До ранку..
Я в полоні, і поруч руки, що принсять ожину у ліжко, сплю на квітах,-прості ромашки уквітчали мене Діанку, п'ю росу, умиваю личко біля того ж таки водоспаду, недалечко ми звели кубельце,
дві пташини,і тому ми раді.. Сонце сходить і кличе в дорогу, та той офіс поріс споришами, все залишили, аби відчути коливання верби в тому танку.
Не цілуємось, не вередуєм. Граєм в гру, в якесь дивне повчання. Хтось бажання кидає на зорі, а хтось руки туди ж підносить, та, ніхто
та ніхто тут не плаче, і нічого ніхто тут не просить.
Тиха гавань. Берізки малюють й розпускають у воду коси. Дуб схилився у силі могутній, все чекає на дощ чи зливу, в соснах милість, на ноги босі, я дивлюся, чи ще то буде, чи почують те серце люди, чи прийдуть, чи настигнуть вроду, те коріння мого народу.
Ви прийдіть, я молю благаю, я любов вам свою безкраю, всю віддам, не залишу ні краплі, ви ж відчуйте, на що ми здатні. Дві душі два краєчка сливи, диких паростків, як же мило. Я дивлюся, я завмираю.
Подих вітра в очах колихаю. Ви прийдіть, ви погляньте, усюди, де любов,там і ви, мої люди..
-Діано, про що ти так замріялась?
-Та ні про що, ось думаю, ми тут назавжди поселились? Ми вже тут третю добу, й хоч би якийсь звір проскакав,а ні душі.
-А нас ти не рахуєш?
-Та нас тут й не видко, і нікому ми не потрібні.
-Чому це? Хіба я тобі не потрібен?
-Ти мені потрібен!Дуже дуже потрібен, ти омив росою мою кров, напоїв мене кумисом, де ще я такого знайду?
-Мало я тебе поїв, коли ти згадуєш ще про когось, піду ще до Грози, а ти, ти можеш тут щось на піску написати.
Цей пісок, колись був камінням, колись руки його тримали, колись глечик проріс із нього, у руках під твердим умінням. Колись тут, ось на цьому місці, жили ще такі, може двоє, зародилося тут бажання,
плід безцінний святої любові. Колись тут, я уже бувала, так так так, я ось тут пам'ятаю, оце небо, ці хмари..
-Пий, пий, і не кривися, ця Гроза чистіша усього чистішого.
-Оресте, я не хочу більш цього молока, я хочу мінералки.
-Ді, які в тебе скромні бажання, де я тобі візьму мінералки?
Якщо ти бачиш тут хоч один мінеральний заклад, я вмить, ти тільки сильніш бажай.
-Сильніш? Чи можу я ще більше? Поглянь на мою білизну, вона вицвіла під сонцем, поглянь на моє волосся,я вже справжня дикарка вуду, а ще трохи я геть втомлюся і упаду і все забуду.
-В тебе гарно виходить, сьогодні занесу тебе на ліжко, але зараз не час, розумієш, я не буду тебе цілувати, он, поглянь, скільки дивиться люду.Причаїлись, не дихають зовсім, вс чекають нашого блуду. Пий.
-Ти знущаєшся наді мною? Я втечу, ось нап'юсь і втечу до оселі) хочеш свята, щоб ми веселі? Віднеси мене, хоч на хвильку в білу постіль, цілуй же шийку!
-Ти наказуєш? Що це буде? Я твій раб, ..
-Я теж буду, буду..
Як спліталися наші руки, у ту мить, у тому очереті. Скільки лилось із вуст жадоби, не забуду, ні не забуду.Серед білого дня у небі
закружляли всі птахи світу, звірі люті ще виють і досі, у ту мить загремів бог прозріння, стріли випустив в ноги Амуром, блискавиця сміялась від гніву десь потрапила дятлом у дуба. Мерегтіло в очах
стугоніло. Мертві дихали під землею. Ми народжували кохання, у цю мить і з'явилися люди.
Хтось хрестився, а інший, шалений, так дивився на мої груди, що Орест, ні, не простосказився, він розсердився, крикнув
-Що? І ганчіррям накрив легені.
-Ідіть геть! Ну на що ви так задивились? Я вас кликав? Прийшли, не барились!
-Пробачте, Оресте Олександровичу! Ми вас шукали усюди, ми й гадки не мали, що ви ось тут такі блаженні, ви нікого не попередили, ми вже бог зна що думали.
-Думали, вони думали!А хто вас просив думати? Вони думали! не діждетесь, до дідька! До дідька все з молотка!Все з молотка!
Ідіть, ідіть в будинок і більш ніколи не переривайте чоловіка на півслові.
-Ді, ти плачеш? Чому ти плачеш? Не плач, не плач, моя кохана, я занесу тебе у білу постіль, я встелю тобі її новими пелюстками, ти ..
ми.. ми матимемо, те, що втратили, я тобі обіцяю,чуєш мене? Ми матимемо!
-Поцілуй мене, я так скучила за твоїми цілунками.
МММММММММММММММММММ................
Боже! Чи тебе так любили?
ID:
594746
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.07.2015 00:36:07
© дата внесення змiн: 24.07.2015 14:30:39
автор: Ольга Ратинська
Вкажіть причину вашої скарги
|
це ва у постіль від тої парочки 
