1
Дочка соромилася мами ,
Бо споглядала на лиці
Потворні звивисті рубці
Та неприглядні бурі шрами.
Було торкнутися огидно
Їй до скалічених долонь;
Струмивсь не промінь з сивих скронь -
В зіницях тіні муки видно.
Які там ласка і поради?
Які там ніжність і слова?-
Спить в мандруваннях голова,
Чужі осуджуючи вади.
Ні похвалитись , ні сказати -
У неї ж ненька інвалід…
Й чомусь давно покинув рід
Ще молодим вродливий тато ?
Не забувала нагадати,
Як друзі в дім було зайдуть :
-Ти ж тільки , мамо , не забудь
В дворі до сутінок гуляти!
Либонь , сумління не ятрили
Єство дочки : несприйняття
Манер та способу життя
Іржею серце не точило.
2
А в мами рвались на частини
Душа , а серце на шматки…
Лиш вуст тендітні пелюстки
Ковтали в темряві сльозини.
Вона й не скаржилась ніколи:
Ото й вчинила кілька спроб,
Здолавши трепетний озноб,
Щоб оправдати тіло кволе.
3
Сиджу собі й оце гадаю:
«Це ж мала долю нелегку-
Пізнала вдосталь на віку
Ця жінка пекла -й грам лиш раю.»
4
Невдовзі справили весілля-
Радіти б їй за молодят!-
Та , не сприйнявши тещу , зять
Вмить осудив її дозвілля.
Куди не глянеш – скрізь нестатки,
Глухий невизначений кут…
Ну , як пробачити ось тут
Ці втаємничені загадки?
Не так піклується і їжа
Не до смаку прийшлась якраз:
За словом слово – до образ
Дійшло в розбурханості свіжій.
Десь оступилась – не вгодила:
І се не так , і те не так…
Зібрали речі у рюкзак
І в мандри маму відпустили!
5
Чи рік , чи п*ять пройшло…Лелеки
Не раз вертались до тепла…
« Небога в вічність відійшла»,-
Принесли вісточку здалеку.
А чи хворіла ? Чи зігрілась ?
Що пережити довелось?
Хіба ж цікавило когось
З якими бідами зустрілась?
Та незабаром прибирати
У шафі дочці забаглось-
Старі газети й фото хтось
Встиг у шухляди наскладати.
Здмухнула пил з стопи всієї…
Аж раптом з шпальт ще молода
Як гляне мати –мов вода,
Вся схожа рисами на неї.
6
Просторий нарис : героїня,
Вогонь побачивши здаля ,
З пожежі винесла маля,
Своє рятуючи творіння.
В дворі гуляв якийсь безхатько…
Охочий випити сто грам,
Позвав його у гості сам
Немилосердний її батько.
Лиш господарка забажала
Спокійно висловить докір,
Дружину вигнали у двір,
Щоб погулять не заважала.
До тосту- слідуюча чарка…
Заснули далі п*яні вщент,
У тата з рота в цей момент
У ліжко й випала цигарка.
А батьку що? Стрибнув уміло-
Ніякий чорт його не взяв…
Жона в присутності роззяв,
Мов головешка й обгоріла!
7
Умілі руки – й воскресіння,
Із тіла вигнав лікар жаль…
А з фото видно , що медаль
На грудях сяє «За спасіння».
Нервовий зрив…Лишали сили,
Спазм перекрив за мить гортань:
-Не віддала тобі я дань!-
Вже сива юнка голосила.
Увагу звернем щохвилини,
Як ранком сріблиться роса…
Залежить внутрішня краса
І від відносин до людини.
Микола Стасюк
