Спекотне літо ходить Кримом
І заглядає в очі небу.
Безхмарний степ із вітром-димом...
Дощу! Дощу усім нам треба!
Пустий канал заріс травою,
Потріскалась на сонці глина.
Дерева плачуть за водою.
Дарма, що люди гнули спини -
Видніють пустками городи,
Плоди струсила в"яла слива.
Тут дощ - найбільша нагорода.
Як він піде - земля щаслива.
Та дощ - нечастий гість в пустелі,
Наш край обходить стороною.
Тому все більше невеселі
Й порожні мрії із журбою.
А він нависне над полями,
Нахмурить брови, сліпить очі,
Насварить грозами-громами,
Але не йде! Іти не хоче!
Як і мене, його дратують
Нові кордони-переїзди,
Бо бачить, як життя марнують
Ті, що захочуть завтра їсти.
Вони ж прокинутися мають,
Оті невинно-винні люди,
Тож справедливий дощ чекає,
Поки з очей спаде полуда...
