Коли побачив притушене світло у вікні відразу подумав, що не сама. І знову зустрітися не вийде. Як і багато разів до того. Знову простоювати біля двору під гавкіт собак і погляди людей,що проходять мимо по своїх справах. Вітер гнітить. Таке відчуття, що він зконцентрувався на мені і усю свою силу спрямовує на мене. Пробирає. Досить легка шкіряна куртка зовсім не захищає від нього. Поодинокі листочки, які носить за собою вітруган, навіюють ще більшу тоску і сумніви.
«- Чого тут стояти? Для чого і що це змінить. Вона знову не сама вдома. Проводить час за спілкуванням з ним!»
«- А з ким? Точно знаю, що він є! Не може бути, щоб не було. От би вийшов тепер. Побачити, оцінити свої можливості і як врізать поміж очей!»
Ці думки взагалі вихоплюють останній кисень з легень.
«-Закурю!» Зімята пачка «Бонду» у ній 5 сигарет, всього 5.
«- Мало, бля! Не вистачить.»
Світло у вікні згасло. Як? Чому? Вона там з ним і вимкнули світло???
«- Це жах! Трахаються… Та ну, вона ще мала, не може бути! А чого не може бути, по -любому. А я тут, стою як бадилля на городі, придурок!»
Світло вімкнули. «-Ну і що то за світломузика?» У вікні промайнула тінь. Легка і миттєва ніби казкова. Лише промайнула. Може побачила мене, що тут стою. Задзвонив мобільний.
«- Да, мам!»
«-Та в Пашкі.»
«-Вже буду йти!»
«-Скільки? Та ну!»
«-Ну, всьо, йду!»
«-Бля, дванадцять, треба йти!»
«Полюбому завтра підійду в школі. Підійду і скажу: знаєш мене, я за тобою давно спостерігаю. Мене звати Макс, а ти Віруня, так же! Йдемо сьогодні погуляємо чи в кіно! Ти не звертай уваги, що я менший тебе! Я в повазі і в школі і на районі, в кого хоч запитай! То що йдем?» А як відмовить…?
«-Блін, знов цей вітер. Ще гірший вчорашнього! Треба було б взяти теплішу куртку!».
«-Алло! Да мам, вже йду!»
«-По -любому завтра підійду в школі. Підійду і скажу…»