Листопад 1991 року. Мітинг у районному центрі на Галичині, у мальовничому містечку Борщів на центральній площі біля пам'ятника Тарасові Григоровичу. Серця об'єдналися в єдиному пориві відігнати нарешті комуністичну примару, здобути право бути українцями. У вирі палкого патріотизму, який вирвався на волю, зазвучав піснею "Ой у лузі червона калина...", билося одне маленьке щире серденько.
Я росла з бабусею, поки батьки працювали. Вона завжди брала мене з собою до греко-католицької церкви, на мітинги (чи то не було з ким залишити, чи то так задумала доля, щоби дитя виросло в атмосфері любові до рідної віри і мови). Звичайно, як і кожна дитина, чула пісеньки про котиків-песиків, сонечко-зіроньки, та чому найбільше запам'яталися повстанські? Мабуть, часто у нас в хаті звучали "Повіяв вітер степовий..." і "Там під Львівським замком..." Яка у них сила! Крізь віки пробивається і здатна рушити неприступні мури! І дотепер під час застілля з приводу дня народження чи навіть на весіллі на Галичині співають-згадують наших героїв.
Моя бабуся була у Народному Русі, тож не дивина, що ми з нею опинилися на мітингу. Отже, кінець листопада, Україна за крок до незалежності. Виступають дорослі, діляться своїми натхненними думками і прагненнями.
І тут я, зовсім серйозна (а було мені три з гаком), кажу бабусі, що хочу виступити. Вона не знає, бідна, що насправді відбудеться на сцені, адже звідки у крихітки розуміння ситуації? Вірш про кицю, що пішла по водицю, не зовсім доречний. Парох місцевої церкви (який завжди тягав мене за носа і при кожній зустрічі ниряв рукою в кишеню ряси, зачерпав жменю копійок і сипав у долоньки - "на морозиво") заспокоїв сердешну і вивів на імпровізовану сцену мацьопу з твердим наміром виступити. Всі завмерли.
А я безстрашно випалила:
Уклаїно, Уклаїно,
Як тобі здається.
Сидить волог в твоїй хаті,
Ще й з тебе сміється.
Най сміється, най сміється,
Він довго не буде,
Сколо наша Уклаїна
Самостійна буде.
(Українська народна пісня)
Жінки заплакали... священник традиційно посигналив моїм носом... бабуся гордо подивилася на свою артистку. Таємницею залишається одне: звідки оте мале знало, що вірш про зайчика не на часі?
Моїй країні вже 24. Я за неї трохи старша, але ми хороші подруги, бо знаємо одна одну змалечку (власне, була свідком її народження). Моє серце крається, бо розумію, що насправді всі ці роки Україна не була вільною. Та головне не втратити віру за крок до справжньої незалежності.
Ми, молоді і відважні, переможемо, якщо не стоятимемо осторонь! Звичайно, не всім іти у бій, але робімо те, що у наших силах, не будьмо байдужими!
P/S Пісню "Україно, Україно, як тобі здається.." записав і розшифрував Мирослав Стефанишин у с. Бовшів Галицького району Івано-Франківської області від учасниці визвольних змагань Лохоцької Марії Степанівни, 1927 р.н., 9.07.1989 р.
Улянко. переглянула відео, перечитала твір, защеміло серце, а душа наповнилася такою гордістю за нашу молодь, за таких, як ти, за людей із іншого боку Дніпра. Я вже у поважному віці (64р.), теж була агітатором і свідком народження нашої молодої України, мене називали "бендеркою", хоча родом я із Чернігівщини (не знають навіть географії, не те що історії України). Сьогодні я горда, що події не пройшли мимо мене, а тодішнє "бендерка" сприймаю як комплімент, хоча в Закарпатті побула на екскурсії лише у минулому році. Хай Бог посилає тобі здоров"я, мудрість, хороших людей і, звичайно, натхнення.
Уляна Яресько відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, п.Ганно! Я корінна бандерівка, тож для мене це само собою... А от такими, як Ви точно слід пишатися. Здоров"я і Вам!