ЗАЗДРІСТЬ
Ви знаєте, що таке заздрість? Ні, ви не знаєте, що таке заздрість. А я знаю. Я знаю, що то за хвороба. Вона з'їдала мене зсередини. Доводила до якогось тваринного сказу. Тільки при згадці ненависного мені імені, я накидався на співрозмовника.Того, хто любив його, я починав ненавидіти.Того, хто називався його другом, я мав за особистого ворога.
Я пережив би його ганьбу, розорення, навіть смерть. Але його успіху я пережити не міг. Я не міг пережити, коли в журналах зустрічалось його ім'я. Я не міг пережити, коли до нього ставали в чергу за автографом. Я не міг пережити, що його книги не припадають порохом на полицях магазинів.
… Він був моїм другом і однокласником. Я сам записав його у свої друзі, десь у п'ятому класі. А він з тим, якось одразу погодився. Чому я обрав його? Бо на сірому фоні - яскравий добре виділяється. Але я й по-своєму його любив. Ну може так, як люблять замурзане кошеня. Хтось викинув, а ти підібрав, помив,нагодував, зігрів. Він віддано дивився мені в очі. Хапав кожне моє слово, зі всім погоджувався. Я дозволяв йому бути біля себе.
Усі знали, що на мене чекає велике майбутнє. Я й сам це знав. Мій батько, відомий сценарист, ще зі школи готував мене до вступу в літінститут. У нас дома була величезна бібліотека. Я багато читав. Щось починав писати. І це приносило мені величезне задоволення. Мене уже в старших класах почали називати "наш письменник".
А він... А що він. Він завжди ходив на два кроки позаду мене. Сутулі плечі, нечесане волосся, винуватий вираз обличчя. Здавалося, що він зараз почне просити вибачення за те, що з'явився на світ. Але одного разу він мене, таки, здивував. Десь в одинадцятому класі прийшла до нас молода вчителька літератури. Яка то була красуня. В неї відразу таємно закохалися всі старшокласники. Література стала улюбленим предметом. Твори почали писати, навіть двієчники. Кожен намагався, десь між рядків натякнути про свою любов. Ми з ним сиділи за однією партою. На перерві я взяв його зошит і прочитав його карлюки. О, що то був за твір. Він вмів писати. Справді, вмів. Уже тоді я відчув, як мене щось гостре штрикнуло в серце. Я витягнув клей. Густо намастив сторінки зошита і стулив докупи. І більше він ніколи нічого не писав. Принаймні, я не бачив.
А потім наші дороги розійшлися. Я вступив у літінститут, закінчив його. Жив довгий час за кордоном. Писав, багато писав. Книги видавалися завдяки батьковим старим зв'язкам. Видавалися. Але не продавалися. Я зрозумів це, коли через багато років повернувся у рідне місто. Зайшов в один із найбільших книжкових магазинів. Мене там не знали в обличчя. Я взяв у руки свою книгу в дорогій обкладинці. Підійшов до молоденької продавчині і запитав:
- Рекомендуєте прочитати?
- Мура, якої світ не бачив. Нудота страшенна. А ви краще іншого автора купіть. Величезний тираж розійшовся за декілька днів. Ось остання залишилась.
І вона простягнула мені книжку.
Якби переді мною розверзлась земля, то я би так не здивувався. Якби почався землетрус, якби з неба впав літак, якби у двері впхався динозавр, я би так не відреагував. На титулці була його фотографія. І,навіть, його погляд не змінився. Здавалося, що ось-ось попросить вибачення за те,що з'явився непроханим у світ. Лише прізвище було іншим. І я знав це прізвище. Його називали серед найвідоміших сучасних письменників. Але я ніяк не пов'язував це прізвище з ним... Багато письменників користуються псевдонімом.
Мене кинуло в піт. Щось гостре штрикало в серце. На мене нападала лють, ненависть. Я бажав його смерті. Я хотів стерти його з лиця землі. Я проклинав ту, що його народила… Страшна хвороба - заздрість.
- А є ще у вас інші книжки цього автора. Я куплю всі.
Дівчина витягнула ще три книжки з-під прилавка:
- Ось, все що є. Подружка попросила залишити. Але ми ще замовили.То, незабаром привезуть.
Я розплатився і вийшов. Дома відразу сів до читання. Так, він вмів писати. О, як він умів писати! Перегорнувши останню сторінку, глянув у вікно. Як, уже день? Ніч за читанням проминула, мов година. Якби зараз під руками в мене була пляшка з клеєм, то я знову, як тоді у школі, склеїв би всі сторінки докупи. Але це вже нічого б не змінило. Він був не просто письменник. Він був геніальний письменник. Я добре знаюся на цьому. Можу відрізнити талант від графомана. Я багато що можу. Але я ніколи не зможу одного: писати так, як він. Моє слово ніколи не буде викликати такий ураган емоцій в людських душах.
Я його знищу. Хто я, а хто він. Страшна хвороба - заздрість. Я жив так майже рік. З його ім’ям я лягав спати, з його ім’ям вставав. І коли я зрозумів, що нам обом немає місця на цій землі, я знайшов його номер телефону і задзвонив…
- Згадуєш шкільного друга? Років двадцять уже після школи. Певно, загордився. Прийдеш?
Дивно, але він прийшов. Дивно, але в нього був такий самий винуватий погляд. Дивно, що він і далі був дуже бідно вбраний. Дивно, як такий невдаха може мати таку страшну силу Слова...
- А все просто. Я написав ЙОМУ листа, - тихо сказав він.
- Кому, ЙОМУ, - не зрозумів я.
- БОГУ.
- А ти, часом не зійшов з розуму? Ти сумашедший?
Наче не почувши, він почав говорити далі.
- Я написав ЙОМУ листа. Я питав , чому я такий нещасливий. Ні родини, ні роботи, ні дому. За що не беруся, все падає з рук. Квартиру давно за борги забрали. Жінка пішла до іншого, дітей нема. Я питав ЙОГО: нащо ти послав мене в цей страшний і дикий світ? Як ти міг сотворити таку нікчему? Я нічого не вмію, в мене немає жодного таланту. Я писав і плакав. А потім я випив... а потім я випив отруту...
Тієї ночі ВІН прийшов до мене. Ми довго з ним говорили. І ВІН запитав: чому ти так легко здався? Чому ти здався відразу після першої невдачі? Ти ж пам'ятаєш той твір, який ти залив клеєм, - він знову винувато подивився на мене, наче цю пакость зробив він, а не я.
Знаєш, це ВІН мені сказав, що посилає людей сюди,на землю, з певною місією. І хто її не виконає, ніколи щасливим не буде. ВІН сказав, що кожній людині при народженні дає в подарунок талант. Але не всім вистачає сили скористатися ним. Уявляєш, коли я прокинувся, то побачив білу стіну лікарняної палати. Казали, що якийсь добрий чоловік знайшов мене на вулиці. Швидку викликав. Але я знаю: це ВІН мені дав ще один шанс. Останній. На тумбочці поруч мене лежав простий учнівський зошит і ручка. І там я написав свій перший роман.
Оксана Максимишин-Корабель
ID:
602795
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.08.2015 09:55:22
© дата внесення змiн: 29.08.2015 09:55:22
автор: ОксМаксКорабель
Вкажіть причину вашої скарги
|
