Похилилась мати на чуже плече,
На щоці сльозина мукою пече.
Серце крають сірі, висохлі уста,
Ніби щойно знята, страдниця з хреста.
Розіп’ята болем, нині і повік,
Дням гірким, болючим загубила лік.
Винуватить долю, що забрала сина,
Син у неї був - єдина дитина.
А нині єдиного узяла війна,
І могили сина у мами нема,
А вона чекає із усіх доріг,
Може син залишився у живих…
Коли ти, синочку, втрапиш на цей вірш,
Відгукнися мамі, відгукнись скоріш,
Бо вона віднині, ніби не живе,
Днями і ночами вигляда тебе.
Біснуватий, чуєш зупини війну!
Більше не дозволимо нас усіх зігнуть!
Сльози материнські не пройдуть дарма.
Мати виглядає, а сина нема…
29.08.2015р Надія Таршин
Матерям найважче... Чимало так і не дочекалися своїх синів з цієї страшної війни... Дай, Боже, щоб увесь цей жах припинився!.. Щемні зболені рядочки...
Надія Таршин відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вірш переповнений душевним болем та смутком.
По-іншому не можна. Криваві рядки самі лягають на папір. Дякую, що пишете про те, що болить Дякую, що вірите!!!
Надія Таршин відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00