Оповивала землю тьмяна ніч.
В бездоннім небі мерехтіли зорі...
Я спала й бачила барвисті сни
Тонкі, легенькі і напівпрозорі...
Та раптом щось торкнулося повік,
Так ніжно, тихо, майже невагомо...
А я прокинулась. Дивлюся навкруги
І бачу справжнє диво, та свідомо.
У вікна ллється світло чарівне,
Мов зіткане з небесної блакиті.
Сріблясто-синє, ніби крижане,
Та тепле й лагідне, немов з любові злите.
То сяйво місяця, володаря ночей,
То синьо-срібного, то блідо-золотого,
Що пролилося з неба до землі,
Чарівне, таємниче, невідоме...
Ті чари заколисують мене,
І знову в сни і мрії поринаю...
Та знаю, сяйво ллється у вікно,
І відчуваю, як воно мене торкає.
Наступні ночі не стулю очей,-
На світло місячне чекаю і чекаю...
Та місяць мляво, неохоче,-ледь сяйне...
І я, розчарувавшись, засинаю.
Та пам'ятаю, ніби крижане,
А тепле й лагідне, немов з любові злите,
Сріблясто-синє сяйво чарівне,
Мов зіткане з небесної блакиті...
