Я сам написав свою історію Влад чи Руслан. Закулісна гра. Глава 1.
...почнемо з того що наше суспільство не готове приймати правду. Воно радше не любить її. Воно краще сприйматиме солодку брехню, брудну фантазію аніж реальну правду, котра є не вигідна. Люди не люблять говорити про справжню природу людини. Вони звикли до банальних речей, котрі пожирають їхню безвольну розслаблену психіку. Вони не звикли мислити і мислити в правильному напрямку. Люди стали стадом козлів, що не бажають рухатися в перед. Вони погрузли в примітивності мислення і безхарактерності своїх вчинків.
Я зростав і придивлявся до людей, їхніх вчинків, їхніх дій, їхніх слів, стилю мислення( чи радше повного його відсутність). Те, що був малим і ніби то мав не розуміти ще всього, ще не означало що я не відбирав матеріали які формували мене впродовж цього часу.
Моє народження стало знаком протиріччя. Я весь час відчував себе не потрібним нікому. Від самого початку я був зайвим. Це проявлялося в усьому. Мати постійно була заклопотана роботою. Тато теж не часто бував в дома. І я фактично залишався на стару, занудливу бабу Марисю(Марія). Я ніколи це не згадував у своїх записах у щоденника але саме цей факт став визначальним в подальшому. Я не сприймаю людей, котрі звикли нити що їм чогось не дали або що у них щось не таке як би вони хотіли. Я не мав нічого. Я не мав жодним чином нічого з того чим користувалися мої ровесники свого часу. Я не мав любові людей котрих я називав татом і мамою. І це стало початком мого кінця. Я став сам шукати собі заняття. Мене цікавило все. Я міг робити будь – що. Природньо я був одарований всебічно. Але те, що я був не потрібним стало визначальним. Можливо якби не той факт я б можливо зараз не писав все це тобі в надії передати те, до чого сам прийшов завдяки тим талантам які бог мені дав. Так, мене не розуміли, мене відкидали, мене боялися, цуралися, мене не навиділи але ніхто не догадався що мені було потрібно дуже мало. Так мало. Я всього лише хотів відчути що я потрібний комусь, що я не зайвим є тут і це було для мене визначальним. Але цього не сталося. Тепер коли я сам скинув карти і все вирішив можу сказати з певністю що я був просто використаний постійно лише для того щоб задовольнити свої амбіції.
Хоч би що я не робив – люди ніколи не оправдовували моїх сподівань, мої надій, моєї любові. І це було фатально. І найстрашніше було те, що те саме було в понятті любові. мене зрадили, кинули і стоптали. Розбили всі мої дитячі мрії уподобання. Всю мою ідею вічної любові і бажання бути вірним комусь.
Найстрашніше – це думка про те, що я ніколи не матиму сімї, дітей, що я на завжди буду змушений жити в самоті. Цей страх був чи не найбільшим з усі можливих страхів моєї уяви. Він фактично на рівні параноїнально – навящивого стану змушував мене боятися не знати чого. я ніяк не міг позбутися цього хворобливого почуття залежності від суспільного і людського поняття стада. З однієї сторони я розумів що це лише на якийсь не певний час, що ніщо в цьому світі не є вічним і що рано чи пізно я розчаруюся навіть в самому бозі а з іншого – просто з розуму сходив від цього. І от таке роздвоєне переживання породжувало і цілу серію роздвоєних думок, вчинків і відповідно не дуже позитивних наслідків. Подвійні стандарти в моїй ідеологічній думці призводили не лише до проблем в моєму мисленні але й в житі. Я робив банальні помилки котрих можна було би обминути якби я хоч трошки мислив своєчасно. Однак сталося те що сталося. І я був змушений пройти Дантівські кола пекла. Що правда там мене ніхто не вів і в горі мене теж ніхто не чекав. Я сам спустився дуди щоб потім самому повернутися назад. І це можливо була найгірша моя помилка в житі бо я думав що все можу а насправді не можу нічого. І це просто мене на якийсь момент зруйнувало.
Ми всі сходимо потихеньку з розуму, однак при цьому твердимо і виримо що ми цілком здорові. І це найгірший обман яким ми себе обвязуємо. Дивлячись на людей іноді починаєш сумніватися в досконалості не лише нашого людського світу але й самого Бога як такого. Дико виглядає збоку людська безглуздість і людська не здорова ідеологія. Якось дивно, коли люди будують себе лише на якихось примітивних ідеях, котрі розвалюються за досить короткий період. Я іноді дивлюся як люди женуться за політичними, релігійними чи ще якимись ідеалами. І що? А потім все дуже швидко лопає як мильна бульбашка.. Все змінюється - залишаючи лише після себе пустку. Людина не може бути односторонньою, це просто безглуздо. Я розумію що часом помиляюся але все ж має бути обєктивність мислення. Не буду сперечатися, жити мені було важко. І не тому що я чогось не мав – а тому що я не був ніколи одержимий якось примітивною ідеєю, котра охоплювала маси і несла їх в нікуди. А потім наставала хвиля розчарувань. Ну для чого? це було якось не зрозумілим і тому мене на сприймали.
Чи не єдине що я отримав у виховані від бабусі це поняття обєктивності. І це напевно було найбільшим даром і прокляттям в моєму житі. Я навчився дивитися на людей і події аж ніяк не однобічно. З однієї сторони це було важким каменем протиріччя між мною і людьми ( чи радше людиноподібними істотами) а з іншого це дозволяло мені бачити справжнє лише і фальш їхньої безглуздості і обману. Вираз «не сотвори собі кумира» - став для мене визначальним у моїм ставленні до інших. І це в певній мірі мене втримало і не дозволило стати сірою масою, розчинитися в натовпі
Подібне було й зі мною...
Але й з іншими -- також так буває...
Всі ми проходимо школу випробувань на міцність хребта...
Дякую, що вміло та чесно написав наболіле...
Респект..!!!!!
