Знову осінь мене ламає, неначе хмиз.
Сіре небо вбивають знову скажені хмари.
Сонце тьмяно так світить - в нього розбиті фари.
Я лиш крапля дощу, та з дощами прямую вниз.
В цьому фільмі про осінь надто багато титр -
Я навчився читати і найдрібнішим шрифтом.
Я бездарно пишу. (Трясця!) знову візьму і витру.
...Люди в масках - дешеві люди. Дешевий спирт.
Починаю з початку ...Сотні байдужих рис,
заколисані вітром мертві безликі тіні
пролітають ті самі дороги без долі зміни.
А я крапля дощу. Тож я досі лечу униз.
Мій політ, наче вічність, справді - єдина мить.
Вітер скоро візьме у танець півмертве листя.
Це життя, наче сон, і мені тут так мало місця.
І мене колись вкриє пилом забутих полиць,
де у віршах німих воюватиму знов за мир,
відкриватиму правду для світу давно нехитру...
...Я бездарно пишу. (Трясця!) знову візьму і витру.
...Люди в масках. Огидна осінь. Дешевий спирт.
Якщо за написаним стоять великі емоції, воно не може бути бездарним. Але я чомусь впевнена, що ви й самі це знаєте ...
Любомир Винник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Розумію. Проте я всього лише описую емоції і відчуття. Я не можу людину змусити повірити моїм словам (потрібен талант, що є досить суб"єктивним поняттям), читач сам повинен вирішити вірити чи ні...
