Сумка на плечі. Квиток в кишені.
Усмішка крізь сльози. Тане мить.
Потяг їде. Най його дожене
твій дзвінок.
Та «нокіа» мовчить.
На пероні, мов свіча, - Тетяна.
Сонце без жалю вокзал пече.
Потяг їде.
Тягнемось руками –
втримати хоча б секунду ще.
«Прощавай, сестричко, вже скучаю!...»
Розставання мій найбільший страх.
Потяг їде.
Я все ж помічаю
сльози в найпрекрасніших очах.
Душно у плацкарті. Кава. Постіль.
Тамбур. Перекур.
«В дорозі, мам».
Потяг їде. Випадкова гостя
залишає Київ, наче храм.
Стукають колеса. В ритмі серця.
Відлік починає новий день.
Потяг їде.
А сусід сміється:
«Я до тебе кажу! Гей, ти де?!»
Молодий. Красивий.
…В камуфляжі.
Міцно загартований в війні.
Все питає: «Що тобі? Розкажеш?»
Потяг їде. Я хитаю: «Ні».
Чай беру. Зітхає провідниця.
Він говорить – сонно, силоміць.
Спи, хороший. У дорозі спиться.
Потяг їде.
Станція. Хмельницьк.
Дивлюся на довгі чорні вії.
В грудях, мов пожежа, біль пала.
Потяг їде.
Воїна обійме
на кінцевій донечка мала.
...Телефон стискаю нерішуче.
Не дзвоню, звичайно. My chance out.
Потяг їде.
Най тебе не мучать –
та, яку ти любиш, і не та.
Ніч така… дивлюсь крізь скло на зорі.
Крізь роки у дзеркало дивлюсь.
Я боялась:
надто все прозоро,
а ж – говорю, й більше не боюсь.
Сказано багато. Навіть зайве.
Але не шкодую – ліпше знай.
Знай, що я тебе тепер чекаю.
Потяг їде. Добре.
Прощавай.
…Львів. Перон. Глибока ніч, багата
на думки та спогади. Кінець
ночі – означає дня початок.
Потяг їде.
«Київ - Трускавець».
9.06.2015