|
Опале кленове жовте листя. Легенький вітерець. Холодні краплі дощу. Теплі осінні пальта, стукіт каблуків, різнокольорові парасольки. Сумні гримаси, усміхнені маски, за якими ховається справжня сутність людської подоби.
Осінній дощ час від часу шмагає повітря своїми краплинами, нещадно б'є прохожих. Вітер холоднішає; в повітрі вже пахне холодними морозними ранками. Скоро випаде сніг, і почнеться нова історія.
Я кожного дня буваю тут. Сиджу в парку, на останній лавочці біля озера. Слухаю музику гітари, акордеону, скрипки, часом і флейти - всього, на чому грають самоучки в парку.
Я насолоджуюсь пейзажем. Я - словесний художник. Я - письменник. Але й мені часом бракує слів, щоб описати побачене. Це ейфорія й розгубленість водночас. Не вистачає тонів, кольорів,фарб.
Я бачу щодня не лише листя, трави, озеро, дерева. Переді мною відкриваються ще такі речі, як обличчя усміхнених малят на триколісних велосипедах та їх батьків, як бігають туди-сюди собаки зі своїми хазяїнами, як обнімаються й цілуються закохані пари.
Закохані пари... А що таке, власне, кохання? Чи є в нього якась теорема, формула, біологічний код, хімічна структура? Чи це просто тупа банальність, описана п'янкими словами Шекспіра, Данте, Гюго?
А я знаю, що це.. точніше знав 4 роки тому.
А я теж був таким. Теж брав декого за руку й гуляв парком.
Марлен була прекрасним створінням. Напоєна запахами кориці, мигдалю, лаванди, ванілі,нових книг, свіжовипраних речей,і ще чогось такого духмяного, вона була ангелом,моїм ідеалом. Моя Марлен...
Але всьому є свій початок і кінець. Ніщо вічно не триває. Рано чи пізно ми це розуміємо. Я і Марлен усвідомили це 4 роки тому. Рівно 4 роки тому, 7 жовтня.
- Знаєш, Віктор,у кожного буває такий момент.... - це була остання почута мною фраза від неї. Вона намагалась стримувати сльози й жаль за минулим. Я не хотів, щоб вона мене жаліла. Я не хотів чути слів, не хотів кричати, не хотів бачити сліз, сумних мармиз. Я хотів закутатись в темряву.
Я захотів, щоб весь світ був знищений. Спалений і замучений заживо.Щоб всі страждали.
Потім суїцид. Випиті таблетки, розрізані вени, синці від мотузки на шиї... Я пробував усе.
Потім забуття - літри й бідони випитого алкоголю, скурені сигарети,повні сміттєві пакети використаних презервативів і море написаних віршів про нещасливе кохання.
А що зараз?
Зараз період, коли я просто змирився.Ні, я не забув великі карі очі, обрамлені густими чорними віями. Не забув веснянки, гарячі ключиці, бліді руки, рум'янець на щоках, золотаве волосся з запахом ромашок. Я не забув її плаття в горошки, широку усмішку. Не забув обличчя в ту фатальну ніч; вогник в карих очах згас, природний запах зник, натомість зявився запах когось чужого.
Я не забув Марлен.Уже 4 роки я приходжу сюди....для чого? Не дати загоїтись ранам,які ніколи не загояться?Потривожити майже забуті спогади?
Я сам не знаю. Мене просто тягне сюди. Марлен більше тут ніколи не з'явиться. Незамінимих не буває, знаю. Але вона була моєю душею.А тепер що?Порожньо.
ID:
612382
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.10.2015 12:33:17
© дата внесення змiн: 10.10.2015 12:33:17
автор: Кава з молоком
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую Вам...
