Самотня пташка ніколи не була на заході. Всі летіли на схід, а вона залишалась тут – вдома. І, коли небо падало вільно додолу вниз, через пагорби, поміж листя, крізь вітер – пташка не квапилась. Пташка – жила.
В її житті було недостатньо сонця, проте вона знала, що будь яке тепло можна отримати й від місяця, вповні. Їй доводилось, інколи, вичікувати довжелезні черги з зірок, щоб привітатись із ним.
Крила завжди не слухались, та було в цьому щось чаруюче, невгамовно стрімке та добре. У всій красі буття вона знаходила часу на музику, що тремтячими пелюстками вигравали квіти, трави і листя великих дерев.
Казка була в ній, чи то вона була в казці. Не зрозумілим тільки залишалась буденність з якої не вдавалось вирватись. І хто знає, щоб було з пташкою, якби не випадковість.
Здавалось їй, що дощ закінчився і вулиця опанувала смачний запах свіжості. Проте сильна злива настільки заполонила простір міста, що крізь сіру завісу крапель не було видно жодного помаху, жодної щирості, жодної вірності…
Ми любимо кричати про свої почуття на всі сторони, пускати по вітру слова ніжності, щоб неслись у чужі королівства, а у самих,в правлінні свого життя не залишається вже нічого, що могло б врятувати кохання.
Тому завжди десь краще ніж тут. І не достатньо життя, певно, щоб обійти усі сторони світу задля повного здобуття взаємності.
А самотня пташка ніколи не була на заході. Всі летіли на схід, а вона залишалась тут – вдома. Бо крізь той дощ, що вперто не пропускав надії – розвиднілась радість. І лиш той її зміг побачити, хто щиро й вірно заповів своє серце казці.
І, коли небо падало вільно додолу вниз, через пагорби, поміж листя, крізь вітер – пташка не квапилась. Пташка – жила.
