І за тобою я сумую серед людства.
І я в житті твоєму була, як мара.
Та вже давно не відновити люстру,
Що збилася, коли від тебе я пішла.
Коли в сльозах істиха я шептала:
"Давай міняти щось, або це все..."
І я не знаю, чи так сильно я кохала,
чи руйнувала просто все святе.
Та все одно, колись то мало статись,
бо ти мене таку ніколи не кохав.
І я не знаю, нащо цей театр,
та нащо ця ганебна наша гра.
Коханням важко це було назвати.
Кохала я, а ти когось там забував.
Та й врешті не мені тебе судити,
бо ти мене таку ніколи не кохав.
І навіть коли разом засинали,
коли казала я тобі: "Приходь вночі",
коли у парку ми години цілувались –
ти все одно мене ніколи не любив.
Без тебе я потрошки вчуся жити.
І проти серця я ступаю в бій.
І важко мені все перетерпіти,
бо ти мене таку ніколи не любив.
