Поміж життєвими сюжетами—холодне скло в панельних стінах,
В кафе стоять порожні столики, де двоє нудяться розсіяно.
Напівдріма, зронивши голову, самотня дівчина на станції,
І жінка стигне перед дзеркалом або веде по тілу пальцями.
Ми випадаємо з реальності серед луни в пустельній вулиці,
В чеканні білому зависнувши, там, де нічого не відбудеться,
В епілептично- жовтій аурі і пустоті бензозаправки,
В змаганні з вітром, що вриваючись, в обличчя здиблює фіранки.
В такі хвилини—хто ми? де ми? і на якій живемо відстані?
Хто замість нас сидить у кріслах і в установах їздить ліфтами?
На місці нашому залишена-- подоба наша—голограмою
Перед вікном в подружнім ліжкові сидить в пітьмі пустою рамою.
Куди тікаємо в мовчанні ми впродовж нудьги цілого вечора?
Чому ми врешті повертаємось, ледь роздвоївшись післявтечею,
В горизонтальний світ сюжетів і-- в тісний зажим цієї повісті?
Ось жінка профіль свій підставила квадратно-різаній ранковості...
, Виктория! Иногда кажется действительно голограммы живут вместо нас!
