Чекала мати доньку на порозі...
Барилася та довго у дорозі:
Десь у світах далеких заблукала,
Давно вже не дзвонила, не писала.
Стояла ненька, сльози очі їли,
Від болю хворе серце заніміло.
Здавалось, почуття її лишили,
Душа лише до Господа молила...
Залишена кровинкою своєю...
Як хочеться поговорити з нею,
Як хочеться до серця пригорнути,
Забути все на світі, біль забути.
Колись, можливо, й помилялась мати,
Цього не повернути, не відтяти...
Сповна любові рідним недодала
Так це вже родове - сама не мала...
Батьків своїх не можна забувати.
Колись дорога приведе до хати,
Та пусткою лише зустрінуть стіни...
Не стане мами, хто тебе зустріне?
Шануйте рідних доки ще живі є,
"Кістлява" доки в порох не завіє.
Любити вчіться, вірити, прощати!
Нехай не плаче на порозі мати.
15 листопада 2015
(с) Валентина Гуменюк