|
День промайнув непомітно. Точніше сказати подій то було багато. Ці дві невгамовні дзиґи просто майстри вимотувати всі сили. Аж до 10ї години просто не могла вкласти їх спати. І що ми тільки не робили. І на атракціонах покаталися, і на мультик сходили, і навіть грали в "крокодила" (наскільки це було можливо), зібрали пазл, лаштували будиночки з конструктора. Коротше кажучи, справ було чимало. Врешті, сон таки взяв своє, і, добряче стомившись, ангелятка позасипали. А потім об 11 чи навіть о 12 і Анжелка за ними заїхала. Повезла свої 2 малесенькі скарби додому. Тож, Аліса залишилась сама.
Увімкнула телевізор... Там, як завжди нічого хорошого. Одні й ті ж самі обличчя не припиняли розповідати про чергові втрати та катастрофи. Ось, подивишся черговий випуск таких новин, і на стінку лізти хочеться від безсилля. Що робити? Уже 2 роки як нічого не тішить... І що залишається? Допомагаєш, чим можеш. І сподіваєшся на краще. Перестаєш вірити всім і кожному. Таке життя.
Телевізор вирішила вимкнути, щоб не подразнювати й без того хитку нервову систему черговою порцією жахіть. Але якось квартира після такого бурхливого дня стала зовсім пустою. І навіть, ніби зменшилась. Здавалось, повітря тисне на голову. Стіни поступово наповзають. Хочеться тікати. От вибігти б на вулицю... І бігти далеко-далеко. Або доїхати до аеропорту, взяти квиток в одну сторону. Кудись в невідомому напрямку. Десь, де тепло, білий пісок, як у рекламі, і тепле море. Лежати і не думати ні про що. Та життя - приголомшувало своєю реальністю. Потрібно було влягатись спати. Завтра на роботу. А там все по-старому. Стандартний графік. На 9ту вже потрібно буде включитись в трудову діяльність. Так що Аліса почала приготування до сну. В квартирі був нещадний розгардіяш. Ох ці діти! Ні, вони прекрасні. Але після них, простіше все доламати і спалити, ніж відновити звичний стан справ.
Раптом на ліжку побачила блокнот. За весь цей шалений день, вже й забула про нього. Вирішила трохи почитати. Що ж там? Про що я думала так давно?Про що писала? Що планувала? Як думала? Ось перед очима почали пробігати сцени з минулого. Знаєте, уява людини дивна річ. Здавалось, що ти вже й не згадаєш таких деталей. Хто у що вдягнутий, інтонації в голосі, жести, міміку... Але ось поринаєш у такі нотатки з головою, і не помічаєш, як, ніби картини, перед тобою постають обриси того, колишнього "я". В дитинстві, Аліса дивилась якийсь старий, певно що мексиканський чи аргентинський серіал...Яку-небудь, "Просто Марію". Ну, як Аліса. Дорослі в сім'ї дивились, а вона, ще маленькою бігала поряд. Ось так, до чого це? Ааа... Вона бачила, як там спогади людей йшли такими кадрами в "бульбашках" над головою. І весь час думала, а чому в мене таких немає? Зараз дійсно смішно згадувати. Так ось тепер здавалось, що, якщо б хтось подивився зі сторони, то точно побачив би таку ж саму картину.
Від того, що було сховано у цьому непримітному зошитку захотілось палити... Ні, там все було добре. Як раз там все й було добре! Стільки планів, щастя, міркувань. А що з цього вийшло? Мильна бульбашка. Така яскрава. Кольорова. Така велика.Райдужна. І від цього, коли вона луснула... Стає якось щемливо. Навіть не на серці. А десь глибоко всередині.
Так, добре. Я ж не якась ганчірка. Пішла по каву. І цигарки... Ну, а що робити? Залізла на підвіконня. Злегка прочинила квартирку. І так, на чому я зупинилась? А так. Якраз прочитала про весілля Анжелки. Ох і відгуляли ж тоді. Три дні. Потім дехто ще тиждень відходив. Ні, ні... Не перепила. Просто ноги натерла так, що не могла взути майже нічого. Кожен крок був як у казці про Русалоньку. Було боляче навіть думати про те, що потрібно ходити. Тоді, здебільшого виручало те... Те, що Антон носив на руках. Це був якийсь неймовірний час. Такі солодкі відчуття. Як шоколад. Хто б знав...Що шоколад виявиться гірким. Але тоді про те не думалось. Тоді хотілось літати. Ось згадуєш ті моменти і розумієш, що зовсім не "Red Bull" дарує крила. І зовсім не якийсь дешевий йогурт зупиняє світ. Світ застигає, коли ти дивишся його очі. Здається ця людина напроти тебе, вона якась особлива...Вона світиться... Я пам'ятаю цей погляд. Він заворожує. В ньому хочеться розчинитись. Немає нічого більш приємного і тендітного, коли він тримає тебе за руку. Оце напевне для мене найбільш інтимний момент. Реально. Якщо б сказати у що я могла б закохатись - то це голос, погляд і руки. Не знаю з чим це пов'язано і як це можна пояснити. Але це якась магія. Один погляд може заворожити. І він же може вбити, на жаль...
В голові крутився вже рій думок. Як раптом світло блиснуло і погасло. Еліс відірвала погляд від блокнота. Весь квартал був в цілковитій темряві. Не горіли навіть ліхтарі на вулиці. Йшов страшний дощ. Гриміло. Блискавиці почасти розрізали небо. Вони нещадними батогами били його. Дерева схилялись додолу. Наскільки я занурилась в себе, що не помітила як все навколо нагадувало якийсь природний апокаліпсис. Зрозуміло, що десь, напевно порвало дроти. На годиннику, що блимнув на мобільному, була четверта. Боже, четверта ранку. Як час примудряється так непомітно втікати? Ось інколи, ти сидиш і чекаєш, щоб пройшло 15 хвилин, а він ніби застигає. А тут, ніби хтось проковтнув. Хтось ніби вкрав у мене шматок чогось мого особистого. Тепер для сну залишалось всього близько трьох годин. Та й світла посеред ночі було б дивно очікувати. Тож, хочеться того чи ні... А потрібно йти лягати спати. Тож, з блокнотом поки що прощаюсь, залишивши його на підвіконні до кращих часів.
Все... Натягла сіру піжамку. Залізла під ковдру. Як в дитинстві під час негоди, хотілось десь сховатись. Голову на подушку і намагаюсь заснути. А в голові тільки думки, думки, думки... Деякі з них складались у рядки. Ось дивно. Ніби сто років не писала. І не хотілось. А тут якось саме по собі...
Накрапав осінній дощ,
погляд падав за вікно,
мовчки мокли пусті площі,
і асфальтне полотно.
Листя падало додолу,
закружляв осінній вальс,
де-не-де дах парасолей,
розрізав пустельний джаз...
Так хотілося кричати:
"Зупинись же ти!Помовч!
Досить душу поливати!"
То був дощ, осінній дощ...
То був дощ, осіння злива,
горизонт десь зовсім зник,
і природа, геть вразлива,
слухала небесний рик...
Ця вода зривалась з неба,
ніби безпощадний гнів,
різко, щиро та відверто,
поділитись хоч би з ким...
Небо ніби лютувало,
сльози горісно лило,
ними землю покривало,
забирало в свій полон.
Не вщухав дощ цілу днину,
бив нещадно по землі,
краплі утворили стіну,
граючи свої пісні...
В цей осінній день так сильно
закричала б я: "Помовч!"
Та природа - птаха вільна...
То був дощ... Осінній дощ...
Ось так, під розряди блискавиць, під вибух римованих і не дуже думок в голові, Аліса поринула в сон. Тим паче, його залишалось зовсім трошки. Хоча б один якийсь приємненький побачити...
ID:
621412
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.11.2015 03:21:54
© дата внесення змiн: 16.11.2015 03:21:54
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|