ПРО ЖУКА
Не знаю цікаво вам буде, чині,
Чи схочете ви прочитати
Історію цю не повчальну й сумну
Дворняги в селі… собачати.
Родивсь Жук в селі у копиці сінця,
Мав очі – дві пувички чорні.
Приблудне забрала тоді собача
Проста трудівниця моторна.
Жили дві сестри – трактористка одна,
Варвара – самотня від роду.
Була в неї хвора нещасна сестра –
Юродива кажуть в народі.
Не мавши дітей, сестри добрі були,
Носились з Жуком , як із сином:
Йому молочко козине несли,
Й в тарілку шматочки м’ясини.
На грядці з б бабами був він, як туз,
Ловив в гарбузинні джмелів.
Ходив з господинями він по селу
Й сусідських курчат не ловив.
Померла одна господиня і знов
Забрало і другу небо -
Лишився Жук сам – на пустельнім дворі
І плакав голодний до себе.
Зняли з нього цеп, щоб він біг по селу
Й шукав сам собі якийсь харч.
А він від могили біжить знову в двір,
І чується жалібний плач.
Хтось кине, йдучи повз пустуючий двір,
Шматок хліба, чи пиріжка:
Голодні, сумні і нещасні часи
Прийшли тоді до Жучка.
Вмирать було рано, бо ще молодий,
Й за що ця жорстока покара?
Нещасний, самотній й жахливо худий
Бродив Жук двором як примара.
Придбали цей двір скоро люди чужі,
Й поглянули в пувички-очі,
Сипнули борщу, молочка налили:
«Живи тут і далі, як хочеш.»
Прийшла через грядку бабуся у двір -
Сусідка сестер і подруга,
Забрала Жука до себе у двір,
Як людського вірного друга.
І знову спокійно він й ситно живе,
Ма звечора й зранку їжу,
Відірветься, бігає ще й в курнику
Тягає він яйця свіжі.
Та час, коли жив й голодав тоді Жук,
Навіки запам’ятав!
Тому дуже часто хліб й кісточки
У нори свої заривав.
Гребе було носом він ямку в землі,
Не лапами чомусь копає,
І яйця покрадені ним у квочок,
Старанно від баби ховає.
У баби Марусі був ще один пес –
Відносивсь до нього він ревно:
Як бабця погладить Каштана було,
І він суне голову чемно.
Сварились собаки, хто кращий із них,
Але в день, коли згас Каштан,
Скачав бідний Жук, тихо писком скулив:
Лишився в бабусі він сам.
Прожив у чужому дворі 9 літ,
І часто було тічкував.
Але один раз гурт собачий прибіг,
Й Жука на шматочки порвав.
Приповз пес до баби, поплакав, зомлів…
Відлежався трішки й устав,
Й повільно й натужно у двір той поплів,
Де в щасті роки він співав.
Залишив закопані він кісточки
І яйця, що крав у курок.
В дворі, де жили колись дві сестри,
Зробив свій останній крок.
Ввижалася молодість гарна йому,
Як дужим він був й молодим,
Й обличчя забуте матусі його,
Яка годувала малим.
«Пропав… Ой, пропав…» - дядько схлипув в дворі,
В останнє жалівши Жука.
А в мене не знаю сама піднялась
Й взялася за ручку рука.
Звичайне життя… і собачий кінець.
Я шану йому віддавала.
Якщо ж вам байдужі прості ці рядки,
Пробачте, що час ваш забрала…
31 серпня 2013 (педрада – найкраще місце для поезії)
ID:
621461
Рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата надходження: 16.11.2015 10:42:21
© дата внесення змiн: 16.11.2015 10:42:21
автор: Oxana Levina
Вкажіть причину вашої скарги
|
