Він брів кудись, не знаючи куди.
Навколо все давно осточортіло:
Міщанське місто з сірими людьми
Вже не сприймали ні душа, ні тіло.
Брехливість часу та плітки, плітки,
Ще інтриганство лицемірних друзів
Давили тяжко. Де той шарм мети?
Вона зависла, ніби шар у лузі.
Так думав він, ступаючи на міст,
Який піднявся над рікою страху.
На мить здалося, що це був не він
І голову не він несе на плаху.
Ступнув ще раз - і полетів, як птах,
Зімкнулись хвилі, чайки закричали…
Згори дивився згорблений монах,
Простягши Богу руки з молитвами.