БАБУСИН ІКОНОСТАС
В сільській хаті, де світло осоння,
Серед меблів старих, як віки
На найвищому місці ікони
Сяють, запнуті у рушники.
А навколо не речі коштовні,
А пів хати - портрети старі:
Дорогі для бабусі й шановні
Рідні люди, як сонце вгорі.
Чистим поглядом щирим і добрим
Посміхаються з давніх світлин,
Вічно юні, красиві й хоробрі
Два брати, що скоряли Берлін.
У старенькій похилій бабусі
Не впізнали б найменшу сестру…
А гляділи ж маленьку Марусю…
Не пізнати їм жінку стару…
Вже погасли всі рідні, всі старші
Брат й сестра, що життя прожили,
Що до неї зліталися завжди,
І, як меншій гостинці везли.
Їх же п’ятеро в мами Устини.
Он й вона посміхається їй.
Скоро стріне й найменшу дитину
У небесній світлиці своїй.
Сяють молодо і білозубо
Її троє дітей молодих
Хоча старість безжально і грубо
Посріблила вже скроні і в них.
Вже на пенсії дві старші доньки,
І лиш менший Іван ще козак.
Ось він школі, а он - на Кубані -
Все життя у портретах ось так.
Ось і внуки, і правнуки в повні
Посміхаються щиро до нас.
На пів хати портрети, ікони –
Це- життя її іконостас.
Й з чоловіком весільна світлина,
Де дві русих коси в колосках.
Отакою була Марусина,
А не сива й старенька, як щас.
На портреті – в життя на порозі,
Скільки мрій у блакитних очах!
Ще не знє, що буде вдовою
Сорок років, як зранений птах.
Що сама піднімать дітей буде,
Будуватиме хати всім трьом,
Що святою назвуть її люди,
Що поможе в житті багатьом.
90 вже літ за плечима,
День удень з світлом сонця встає
Попри втому, і згорблену спину,
Все спочинку собі не дає.
Назбирала давно вже у скрині
До останнього шляху свого
Рушникове, квітчасті хустини,
Тихо жде вона часу того.
На стіні внуки фото робили
В різні роки вітали її.
Назавжди ввіковічнили милий
Світлий образ бабусі ції.
Помолившись до іконостасу,
Хоч уже як ікона сама,
Стука в двері до вічного часу
З німбом сонця навпроти вікна.
27 червня 2014 р.
