В твоєму чорному мовчанні сховалась північ,
Так, ніби ми з тобою стали чужими зовсім,
Ти походжав побіля мене напрочуд рівно,
Після того, як твоя коханка загинула в Польщі.
Уже давно пробив годинник третю ранку,
Десь там за горизонтом прокричав півень.
То краще б стали життя мого куранти
Ще до того, як між нами проляг твій іній.
Чи пам’ятаєш, як кілька років до цього всього
Ми поєднались, ти обіцяв мене любити.
Та не зберіг свою любов навіть до гробу…
Я тільки чула, як відстукали кінські копита.
Навіщо ти мене покинув? О Боже правий!
Ти обманув… Тебе манила твоя Венера…
У кабінеті тебе знайшла… Зяяла рана,
Залишена від кулі твого револьвера.
Та не вдалось тобі із нею там поєднатись,
Ти повернувся… Ти явився, щоб мене вбити.
Тепер приречений довіку на землі каратись,
При цьому зміг і мою душу навік згубити.
Пройшло сто років. Чи може двісті? Хто тепер знає?
Я все блукаю по кімнатах, де була щаслива.
Вона ж у Раї чи може в Пеклі тебе чекає…
Зі мною залишилася під серцем твоя дитина.