Бо є зоря, яка падає в серце.
Як піщинка в око,
І темно тобі, і дико, і сліпнеш,
А зорі ростуть і ростуть,
Тихо крізь ребра просочуються.
І марно шукати у високих
Травах своє сонне щастя.
Воно так незримо, так глибоко,
Від цього лиш вірші, вірші…
Коріння між пальцями квітне,
І гине холодним вітром.
Бо є ніч, що впадає свинцем
У місто, мов охоплена вогнем.
І млосно, і тихо тобі, і холоне
шкіра, і впадаєш у гирло
якоїсь річки, і триваєш задовго
до слова, за мить до любові,
за крок нетверезо до того,
як зникне зажурена осінь,
зариєшся носом в кохане волосся.
Бо є ми, що дихаємо тихо
Перестиглим повітрям жагуче,
Ковток за ковтком, до сп’янілості,
І падаємо, як камінь у воду
Без бризку, мов так і треба.
І падаємо задовго до тиші,
Холодної, мертвої, перев’ялої.
Коріння пророслим у глиб
Вогкого, щойно народженого
Неба, за мить до світла.
І триваємо вічно, доки
Небо триває всередині нас.
