Привіт Кері, моя далека і недосяжна зіронько.
Ти десь там, неначе в іншому вимірі.
Несила терпіти випробування відстанню і тишею.
Хто сказав, що тиша і забуття лікує душевні рани? Неправда все це.
Тиша лише підсилює шалені звуки серця.
В тиші відчуваєш кожну пульсацію крові в скронях.
Тиша додає нестерпного бажання чути твій голос.
Й ловиш себе на думці, що жага чути й насолоджуватися твоїм дівочим сміхом, не набрида, а переростає в потребу.
Я хочу чути твій подих завжди і всюди. Навіть уві сні.
Я його всотую, як життєдайну енергію, що надходить від міріад зірок нічного неба… А ще я хочу бачити тебе. Хочу завжди.
Я хочу спостерігати, як ти прокидаєшся вранці і твій утішливий образ, заспаний і ще не причепурений, посміхається, не відкриваючи чарівних оченят.
І ти з посмішкою солодко потягуєшся… Я хочу бачити, як ти гніваєшся.
Як морщиш чоло і гарненького носика... Я хочу дивитися, як ти «пускаєш бісиків».
Це мені так подобається, що я перестаю себе контролювати й починаю трішки тебе ревнувати…
Я хочу бачити твоє тіло… Це природньо. Чоловіки люблять очима.
Але ти чомусь його не показувала. Ти завжди говорила, що воно в тебе недосконале…
Можливо, ти його соромишся? Невже ти за цей час так змінилася?
Не переймайся, моя кохана, все буде добре, і я хочу бачити, як ти радієш доброму ранку… і мені.
З пов. Калінін
