Попереду – лише безмежний простір, крізь груди якого проросла густа зелена трава, що коливається від приємних подихів вітру. Ця трава проростає й крізь твоє серце, наповнюючи тебе незнайомим досі почуттям – спокоєм. І щось всередині щемливо відгукується на слабкі заклики вітру кинутись назустріч сонцю, яке потопає у глибокому небесному просторі, від чого край неба запалюється яскраво-червоним і горить повільним полум’ям. Сонце, мабуть, востаннє чіпляється липким сліпучим промінням за небесне полотно, щоб згаснути, через кілька секунд згаснути, як свіча. І на серці стає спокійно; підставивши обличчя під прохолоду раннього осіннього вітру, заплющуєш очі, і відчуваєш… як починаєш жити.
Починаєш. Жити.
Глибинним почуттям відчуваєш, як Вона опускається на траву поруч. Посміхаєшся непомітно, краєчком губ. Вона мовчить, знає, що слова зайві, вони завжди зайві. Це навіть не тиша, а молитовне мовчання, як у храмі. Трава вростає у твої пальці, ворушиш ними, щоб переконатись чи це ти. Це ти. І завжди будеш таким, як зараз, бо саме у цю мить ти оголений до найдрібніших шматочків душі, не прикритий ані гучним натовпом, ані чужими ідеями, ані нав’язаними кимось поглядами. Відкидаєшся на спину, і небо над тобою заплющує повіки, нависає, мов купол, захищаючи тебе… від чого? Від брехливого світу, яке, мов павутиння затягує тебе в свої тенета.
- Сьогодні в Арізоні буде дощ, - Вона посміхається чарівною усмішкою, вона посміхається так до всіх. Ти – не виняток. Від цього стає смішно, адже ти нічим не кращий за тисячі параноїків, які зранку бояться запізнитись на роботу, зациклених на кофеїні осіб, які прагнуть зняти стрес, вигадують собі проблеми, лише для того, щоб не відрізнятись від тисячі заклопотаних псевдо особистостей.
- Ти посміхнувся, - Вона вдивляється у твоє обличчя, стримуючи всередині хвилю цікавості.
Розплющуєш повіки, мружишся від яскравого теплого потоку, що лине від її постаті. Тобі подобається бути поруч із нею, просто бути.
Відчувати. Як. Вона. Змушує. Тебе. Оживати.
Відчувати. Як. Твоє. Нутро. Прошиває. Біль.
Але ж цей біль змушує тебе бігти подалі від цього морально перегнилого світу. Вона змушує тебе зриватись і… летіти, ламаючи крила, пережовуючи землю, але… летіти. І ти, здається, щасливий.
- Дощу не буде… - промовляєш для чогось, щоб переконатись, що тобі не відняло мову, від тремтіння, що збільшується пропорційно частоті її дихання.
- Чому ти так боїшся дощу? - вона опирається на лікті, і пасмо її волосся лоскоче твою скроню.
- Я боюсь, що дощ відкриє тобі мою справжню сутність. Боюсь, що він змиє моє світло.
Вона мовчить кулька секунд. І за кожну з цих секунд ти підходиш на 5 сантиметрів ближче до самозречення, до єдиних дверей, за якими заховане твоє щастя. Ти готовий відмовитись від нього.
Назавжди. Зректись. Свого. Раю.
- Так нерозсудливо - боятись себе, - говорить Вона, в очі її змінюють колір, тепер вони небесно-голубі. Глибокі, мов весняна вода. – Ти – це ти… І не має значення, скільки у тобі темного. Бо вся темрява – це частина світла. Без темряви не було б хорошого.
Вона торкається долонею твого обличчя . Ти закусуєш щоку, бо долоня її прохолодна; і так дивно,здається тобі, думати про щось, чекати чогось….
- На небі тільки і розмовляють про море. Як на призахідному небі хмари перетворюються на величезних блакитних китів. Як там, за горизонтом, запалюється зірка, єдина-єдина, і як горить її полум’я, мов від свічі, і як воно за мить згасне в обіймах розпаленого неба. Як у глибоких озерах ця зірка проростає стадом прозорих риб, які випускають водяні бульбашки. Ці бульбашки проникають у твоє серце, і світло, заховане всередині них, світло від незгаслої свічі, стає твоїм світлом. На небі тільки й розмовляють про прохолодні сині води, які огортають тебе тонким мереживом, сплетеним білими-білими пальцями лісових німф. Ти стаєш частиною світу, який не заслуговує на вічність, але заслуговує на спокій. А це набагато важливіше, ніж обіцянки безперервного життя. Запах трав веде тебе наосліп туди, де трава вбирає у себе твою темінь, туди, де всі барви безмежного простору зосереджуються в одному промені світанкового сонця, туди, де невідомі тобі дивні істоти говорять мовою, яка жила тобі тисячі років, ще задовго до того, як ти промовив перший звук, звук, який неодмінно потрапив у скриню чистих, незаплямлених брудом світу звуків , яка знаходиться у самому серці океану. І ти мовиш, а мовчання твоє вростає у дерева, дерева сплітаються з землею, і стає чимось схожим на не промовлене вголос бажання, бажання, яке кити виношують в собі усе життя, і дозріває воно, мов гроно винограду, наливаючись чистим спокоєм, безсмертною вірою. І саме тоді, коли твоє мовчання вростає у світ, а зірка стає свічею, і горить ледь жевріючою іскрою, кити підстрибують на 5 сантиметрів в кожну секунду і уявляють себе птахом, що летить у безмежному просторі. І хоч їх мрія нездійсненна, вона стає для них вічним, єдиним бажанням.
Просто заплющ очі, і відчуєш як цілюща вода проникає у твої легені, і як там, на березі безмежно великого і неймовірно глибокого моря, серед прохолодних прозорих хвиль, ти починаєш жити. Вдихай солоне морське повітря, змішане з криками чайок, почуттями випадкових людей, які насправді ніколи не бувають випадковими. Відчувай, як велетенський вогняний шар висне на небі на пів секунди довше, для тебе…. Вникай у непохитний простір, зітканий з мрій, почуттів, поглядів, променів призахідного сонця, шумів хвиль, невідчутних подихів вітру, змішаних з містичним відчуттям чиєїсь присутності. Присутності когось значущого, великого, довготривалого…
Над. Морем. Стелиться. Туман.
І, огорнуте світлом, терпке щастя виливається у твої артерії.
Просто. Відчувай.
Вона говорить, знає, що слова лікують твої рани. І голос, наче звук морської Сирени, затягує тебе на глибину темного дна, яке дихає світлом, виблискує теплом її пальців. І тобі стає добре. Цей голос, вагоміший за сотні золотих арф, звучить у твоїй душі рівно доти, доки кит не зникне в міріадах морських вогників, доки свіча не запалиться всередині твого неба. Твого неба – твого дна.
І тоді ти розплющуєш очі. Дивишся на вогненне коло, і торкаєшся долонями хвиль. А тоді ти відчуваєш порив кинутись назустріч вітру, щоб бачити, щоб летіти. Ти шукатимеш себе у цьому дні, збираючи шматочки свого світла. І по 5 сантиметрів в секунду ти наближатимешся до того, що на небі називають спокоєм.
ID:
636370
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.01.2016 23:29:26
© дата внесення змiн: 16.01.2016 23:43:42
автор: Іра Табак
Вкажіть причину вашої скарги
|
Рада, що Вам сподобалось! 
