Чи пам’ятаєш, Ворскло, ті літа,
Коли ти називалась Пантікапом?
Під сонцем час
З бурульок дивних скапував
І йшов у землю,
Зіллям проростав.
Він забирав потроху і тебе.
Натомість ширшало вбрання із суші,
Але єство – прозоре, голубе
Не піддалось.
Час не улестив душу.
І ось тепер на березі стою,
Як та верба.
І вчуся розуміти
Завидну стійкість, відданість твою
Не гіршим – вищим ідеалам світу,
Щоб не злиняти в цій важкій добі
І не зійти на манівці в дорозі,
Знайти нарешті власну голку в стозі –
Не зрадити найкращому в собі.
Вода спинила хвильок балачки
І раптом стала дзеркалом чудесним,
Щоб там відбилися мої думки.
І Ворскла перевірить їх на чесність.
