|
-Ну, що ось і настала ця тяжка тиша? - із легкою іронією запитав бос і кинув на мене свій пронизливий погляд згори.
-Ну, напевне... Пробачте... Пробач... Я навіть не знаю, що сказати, - чи то ще не відійшла від емоцій, чи то зашарілась Аліса.
-Дивись, поговорити нам би було треба. Але, якщо хочеш - можемо просто помовчати зараз. І перестань ти вибачатись на кожному слові врешті-решт! Чого ти така злякана? Я ж не кусаюсь! Чесно!
В цей момент тінь посмішки промайнула на моєму обличчі. На вулиці ставало все прохолодніше. Але мене все більше трусило. І при цьому навіть долоні пітніли. Ставало якось жарко. Та десь глибоко в душі, я розуміла, що розмови вже не уникнути. І відкладати не відворотнє нереально. Ситуація сама змушувала. Отож,я наважилась.
-Так, давай все вирішимо. Тут і зараз. Тільки не перебивай мене. Будь ласка.
-Без питань. Тільки, поки ти не почала, можна я задам питаннячко?
-Так.
-Ти не змерзла? Бо, здається, що вдягнена ти зовсім не по погоді.
-Дещо є.
-Пропонувати зайти всередину, певне, я не буду. Бо поговорити там, в такій компанії нам не вдасться, хоча, якщо ти наполягаєш - то добре. Просто сама розумієш. Шум, музика, компанія... Може, просто візьмеш мою куртку? У мене в машині є? І давай трохи пройдемось. Тут недалеко до озера.
-Ну, якщо це зручно...То я... Я не проти. Дякую.
Ми вийшли за паркан. Дмитрович поліз до свого авто - дістав звідти свою куртку. Люб'язно протягнув її мені.
-Тримай. Тепер точно не змерзнеш.
Мені було якось не по собі. Та ситуація складалась так, що, якщо б я зараз повернулась до будинку, шукати жилетку, то, напевно, пішли б якісь питання, все інше... І так просто цього було б не уникнути. Тобто, так було легше. Накинувши на себе куртку шефа, стало відчутно тепліше. А ще я повністю поринула в аромат його парфюмів. Взагалі, із дитинства маю слабкість до різного роду ароматів. При чому гостро відчуваю будь-які. Інколи від різнобарв'я різних запахів навколо паморочиться голова. Мої подруги зазвичай жартували, що під час токсикозу мені буде ой, як не солодко. А тут був легкий фльор з нотками прянощів та апельсину, щось на кшталт "Hermes Terre" із нальотом деревних ноток. Коротше, такий собі п'янкий і одночасно збадьорюючий аромат. Він був дуже приємний, що, на хвильку, я навіть потонула в своїй підсвідомості.
-Ну, починай. - незвично низьким голосом підштовхнув мене до реальності бос.І скерував нашу дорогу і дискусію в потрібне русло.
-Добре. Тепер тільки не перебивайте.
-Не перебивай! Ми ж домовились "на ти".
-Так, дійсно. Пробач!
-Ні, ну, так діло зовсім не піде.
-Що знов не так?
-Я ж просив, перестань ти вибачатись. А тепер я повністю готовий слухати.
-ААА... Добре. Значить, дивись, - дещо боязко розпочала свій монолог я, - я працювала в компанії вже дуже давно. колись я ще зовсім юною прийшла туди на стажування. Приносила каву, дивилась, як працюють відділи. Потім мене прикріпили до однієї дівчини. Ти, її щоправда вже не застав, так склались обставини, що вона переїхала до Львову, ще до то того, як ти з'явився у нас в компанії. Я не скажу, що я роботоголік, чи фанат своєї праці. Просто, я пройшла на цьому місці праці вже стільки щаблів, що, здавалось приросла до цього місця. Прикіпіла душею, розумієш? Я знаю кожен закуточок цієї компанії, кожну її ланку. Кожен міліметр. А потім з'явились Ви. Ну, тобто - ти. Розумієш, всі очікували на якісь "чистки". Звісно, нова мітла... Даруй! Але як є... Що ще очікувати від нового керівництва? Коли щось згори змінюється, ми - тут, внизу, повинні тільки погоджуватись. Хоч, не сперечаюсь, ти досить конкретно розставив пріоритети, і, в цілому, за деякими виключеннями, провів малопомітні кадрові перестановки. Звичайно, це твоє право - ти шеф! Напевно, якимось чином у певний момент, моя робота тебе також чимось не вдовольнила, раз ти так вирішив... але ну, не так же бездушно. Можна було, хоч пояснити. Якщо ти думаєш, що я стала б клянчити, випрошувати, то я - не така! Я просто хоча б знала свої хиби, де я вчинила, щось не так... Де я ... Скажімо так не дотягувала до професійного рівня... Звісно, я не виправдовую те, що ми вчинили потім зі Славкою. За це мені і досі соромно. Ти пробач. Я знаю, що обіцяла не вибачатись, але то на правду є так. Ми не зі зла. Просто сам розумієш, ми були приголомшені. Трішки... та що там гріха таїти, багато зайвого алкоголю, і ось... Такі вони - наслідки жіночої істерики, змішаної з хмільним. Ось і все...
-Все сказала?
-Так, - я була дещо розгублена. Засоромлена. Не буду приховувати. Дещо сп'яніла. І злякана.
-А тепер можна, я щось запитаю?
-Звісно. - тут я напружилась ще більше.
-Ти насправді думаєш, що я такий черствий? Що я по-твоєму якась потвора?- запитав раптом Дмитрович.
-Ні. Ти що?
-Ну, так тоді поясни мені. На скільки я зрозумів - ти чомусь вирішила - що я тебе звільнив?
-Що значить, вирішила? Я бачила твій наказ. Де все чітко. Чорним по білому.
-Аліс, скільки аркушів паперу я тобі віддав?
-Один!
-Правда?
-Кривда! Що за питання такі дитячі? - здається алкоголь, атмосфера і парфюм мене дещо розслабили і я дозволила собі перевищити тон розмови.
-Ти в цьому впевнена? - напевно, також приголомшений моєю зухвалістю, перевищив тон і хлопець
-Жень, ну, я ще при своєму розумі!
-Ти можеш чітко згадати той день!
-Так!
-і?!!!
-Ти дав мені листок, я прийшла в кабінет, потім ...всяке було потім...
-Такі ви дівчата завжди не виважені. Я дав тобі 2 аркуші!
І тут у мене в голові почали з'являтись картинки з того дня... Я зайшла, після нашого із Славкою вояжу по магазинам, кафе, до себе в кабінет. Прибігла Машка. Я прийняла дзвінок від американців. Записала їх адресу...Блін. Записала. На перше, що трапилось під руку. Аркуш. Якийсь білий аркуш, що лежав згори. Потім цей же аркуш Машка принесла мені до кабінету Дмитровича. Подальшу його долю я вже не відстежу... Невже і справді там було 2 аркуші? Невже я була така не уважна? І що з того? Що такого там могло бути? Та і взагалі, яка різниця. Він все-одно мене звільнив!
ID:
637868
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.01.2016 01:57:04
© дата внесення змiн: 23.01.2016 01:57:04
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
