Старець мудрий, бородатий
Сто віків йому було,
Любив байки сповідати
І збирав усе село
Гарний світлий літній вечір,
Зорі десь вгорі блищать
Усі люди злізли з печі
І до діда ночувать
Та це тільки так казалось,
Завтра свято - вихідний
Мало кому спать вдавалось,
Бо байкар був геть чудний
Ось і зараз посадивши
Навкруги веселий люд
Він почав байку неспішно
Про великий Божий суд!
Зачаровано дивились
В очі старцю сотні лиць,
Коли він казав - молились
А як треба - впали ниць
Дід був мудрий дуже-дуже
Вмів читать думки людей
Ти прийди - він допоможе
Не ховатись від тіней
І робив усім він добре
На шлях путній наставляв
Через сонце, ніч, природу
Душі людям рятував
А сьогодні, взяв героєм,
Свойого оповідання
Хлопця юного, він - Ноєм
Звав його і без вагання,
Як цеглинки поступово
Став життя його складати
З кожним роком знов і знову
Ной почав все більше знати...
З шаною вітавсь зі старшим,
Поважав свою країну,
З тисячі він вибрав кращу
І любив одну єдину
Піднімавсь на ноги важко
З працею весь час братався
А вночі, як дуже страшно
У сім’ї разом боявся
Мав в миті одне завдання
Людям помагать у світі
І усе своє старання
Передати хотів дітям
Ной жив праведно і чесно
Розмовляв із небом часто
У життя вкладав свій внесок
Знав, що робить він не марно
Та почав Ной помічати
Злісні погляди сусідів,
Стали в купи групуватись
Проти нього ворожбити
Заздрість й хитрість підкрадались
Під паркан будинку Ноя
Друзі Ноєві зазнались
Й відвернулись в неспокої
Бачили тепло гаряче
Їм цього тепла хотілось
Видумали план, а значить
Вкрасти - невелике діло!
Хоч і літо у розпалі
Всі дубіли й замерзали
Вогнище душі в тумані
А як вивести не знали
І як Ной не намагався
Вічний вогонь запалити
Люди скаржились й ламався
Той сірник, що мав горіти…
А одного ранку вставши,
Розбудивши всю родину
Ной почав уже як завжди,
Поратись і гнути спину
Тільки взявся до роботи,
Та відчув враз дотик неба
Зразу ж кинув всі турботи
І пішов на поклик степу
Задививсь у обрій дальній
В золоті свойого поля
Очі Ноєві печальні,
В серці тупотить тривога
Він відчув щось нехороше
Люди мають всі вмиватись
Ной почав розмову: «Боже,
Нащо ж всіх отак карати?»
Небо блискавки пустило,
Навкруги дув буйний вітер
«Я роблю все справедливо
Ти ж не слухай пустих літер,
Починай робити човен,
Бо відчув в тобі я вогонь,
А як прийде час я в дзвони
Сповіщу тебе про повінь!
Люди, кровні мої діти,
Балувані стали надто
Намагавсь ти запалити,
Але полум’я вже згасло!
Я усіх їх так очищу,
Ти нічого вже не вдієш,
Та країну я не знищу,
Просто бруд увесь я змию!
Ти іще скликай родину,
Розкажи їм все як треба
І збирай парну тварину,
Бо сказало так вам Небо!»
Насміхалися із Ноя
Та з чудного будівництва
«Старий дурень, ти що коїш
Залишив село і місто!
Хочеш жити в зоопарку?
Протікає в тебе стріха!
Внукам ти своїм, хоч змалку,
Не показував, що з’їхав»
Дід на все це посміхався,
Хоч в душі усе палало,
«Браття, я вже намагався,
Та тепло не врятувало»
Лаконічно відвернувся
Й почав далі майструвати.
Ніхто слів цих не послухав,
Не хотіли їх згадати!
Розлилося гучним сміхом
Свято по краям багатим,
Як то кажуть, перед лихом,
Весело усім рогатим!
Оковита, вино, сало
Усього добра в достатку,
Та чогось не вистачало,
Може, дружби, може, статку?
Радісна уже і п’яна
Уся людська сіра маса
Земля довго ще стогнала,
Бо залили її квасом!
Безтурботно одгуляли,
Та почули дзвін громистий,
Що це значить не дізнались,
Пішов дощик променистий!
Ной був вже давно готовий
І чекав на дзвони грому,
Корабель його геть повний
Вже виконував роль дому
Дякуючи синів силі,
Із усіх земель стодальніх
Дід зібрав по парі звірів
Мав для кожної по стайні
Бачив тисячні гуляння
В грудях боляче кололо,
Але тут почув послання
І пішов до човна-дому...
Зразу дощичок сліпенький
Капав розбудивши маси
Оросивши землю-неньку
Він побачив всі гримаси
Відчинились двері неба
Й вікна чорної безодні
Різав дощ, як гостре лезо
Тисячі людей на сотні!
Ніколи було сміятись,
Розуміння прийшло й лізло,
Треба якось рятуватись
Та було вже надто пізно...
Сорок днів і стільки ж ночей
Не вщухало небо грізне,
На землі вже ані точки
Злива зла і дуже слізна,
Лила води, поки вщухла
Сонце вийшло кольорове,
Ной відкрив віконце кругле
Й випустив в нього ворону!
Полетів у синій простір
Чорнокрилий птаха ворон
Не побачив жодних мостів
Без звісток повернувсь в човен...
Дуже довго Ной ще плавав
І відкрив ще раз віконце,
На горах якихсь застряг він
Й голуба пустив на сонце
Почекав він трохи птаха
Той повернувсь без нічого:
"Значить ще нам відпускати
Прийдеться цього малого!
Через тиждень, сонце зійде,
На світанку друга спроба,
Ми подивимось, що вийде
І що сповістить нам голуб!"
Випустили птаху знову
Й він приніс у дзьобі гілку,
Тиждень же іще потому
Не повернувсь і зовсім зникнув...
Час пройшов від перших крапель,
Все вже знов зазеленіло
«Треба сіяти й орати
Жито буде тут красиве!
А у ввечері, як темно,
Ми всі гуртом зберемося,
Біля вогнища, напевно,
Гарно, смачно наїмося!
Ми пройшли усе це разом,
Я в сім’ю свою полинув,
Дякуючи небу й часу
Маєм дружну ми родину!»
А на ранок через обрій,
Простяглась дзвінка веселка-
Це була угода добра
Між людиною і небом!
Так ось, діти, ви дізнались,
Треба бути чесним з небом,
Але вже по-перше, каюсь,
Треба бути чесним з себе!
Я вже трошки заморився,
Закриваю свої очі,
Хтось із вас чогось навчився?
Ну, гаразд, всім добро-ночі!
Мерехтів ще довго вогонь,
Люди вже пішли по хатам
Серця тупіт й тихий стогін
Ще хотілось пам’ятати!
Все тепло душі гаряче
Йде зсередини людини
І щоб це тепло побачить
Треба небагато сили!!!
ID:
646848
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 25.02.2016 17:05:32
© дата внесення змiн: 19.04.2016 12:36:42
автор: Go Love Ash
Вкажіть причину вашої скарги
|
Мені сподобалось 
- 
