Як швидко падають сутінки крізь немиті вікна потягів,
Так вриваються в душу сумніви - без запрошення, мовби протягом.
І не грає життя колишніми божевільними барвами райдуги.
Байдуже.
І не було б надії на світло, якби не ці кляті вогники,
Що розсипані на горизонті до крику бездарним художником.
І штовхатимуть вічно на жертви один одного небо з землею –
Епопея.
Ніби мали мету єдину: хотіли просто бути щасливими.
Щоб з'єднатись навік в обіймах, зібрались з останніми силами.
Та, мов лебідь, щука і рак, кожен тяг у свою сторону,
Порівну.
Її знову тягнуло у небо, а він піддався земному тяжінню.
Йому б – скинути пута, а їй би – кілька зайвих грамів терпіння.
І тоді, може, не наступали б на нові численні граблі́
Взагалі.
А вона могла б жити, як всі, та життя це було б тортурою,
Бо затишшя можливе лише перед вельми великою бурею.
В світі поміж байдужих людей із собою завжди́ носила
Крила…
07-09.03.2016 р.