Народжена в минулому столітті,
Вбирала дух червоної чуми,
Тієї, що повнила мозок сміттям,
І від якої очманіли ми.
Хотілося колись, як ті герої,
Боротися у війнах світових.
Не знала, що відправить у ізгої
Історія, нове століття їх.
Тепер сама долає рубікони –
Разом із іншими життя творець.
Воюють за свободу легіони:
Вона і щит, і меч, вона – борець.
Ось тільки буде душу завжди гризти,
Що вибрала до влади саме тих…
Дала їм в цебра, з кров’ю діток, влізти,
Вбивать майбутнє – навіть світ затих…
І ще Надію, дівчину невинну,
Майбутнє нам ніколи не простить,
Як символ України в чорну днину,
Не знаєм як від ката захистить. ..
Рядки болючі змушена писати:
Надія голодує сьомий день…
Не можуть вороги її здолати!
Незламна, зболена... Лиш правда де?..
Невже змикається над нами небо?
Не чути буде в Краї солов’я?..
І скільки ще кісток козацьких треба,
Щоб вдовольнить чиєсь надмінне «я»?..
Сьогодні правду в нори заганяють,
Історія навчити хоче нас…
Стаємо свідками як розпинають
Святе Господнє- вже не перший раз…
Єднаймось і любімось, українці,
Інакше, підлий ворог нас змете.
Змілілі душі впустять в дім чужинців,-
І не простить історія нам те.
Любімось і єднаймось, українці!
9 березня 2016
(с) Валентина Гуменюк