А ми — духовні покручі з тобою,
Ми зіткані з брехні, зневіри й тьми —
Ми в душі хворі ліземо юрмою
І живемо вовками між людьми.
Ми копійчину кожную до болю
Ялозимо і душу рвем за гріш,
Бо ми ж — духовні покручі з тобою...
Хоча, бува, що пишем добрий вірш...
Раба в собі ми кожную хвилину
Вбиваємо, та, Боже, як на зло,
Другий бридкіший першому на зміну
Стає в ту ж мить — нам «знов не повезло».
Буває в снах: аж попід хмари сокіл
Злетить і — вниз, а ти не знаєш меж,
Бо є врата за зорями високі…
Ти до землі повернеш вранці все ж,
Де у буденна виламані віти,
Де ти — лиш віл на власному путі,
Де ждуть твій хліб твої голодні діти —
Твоя розрада в чорному житті...
Отож, іди крізь болі, кособокий —
Компрачикосів тисячі навкруг,
Молись Творцю, бо схопишся нівроку,
Коли ступнеш на предків вічний пруг
І мовиш тихо: “Покручі ж ми, леле!
Гірку ми чашу дудлимо до дна!
Якби не Бог — життя б це невесело
За гріш забрала б в кожного війна!
Та, бач, молитва тиха опівночі
Дарує хліб одвічний на столі -
І новий день таки вітають очі,
Так зболені і сплакані в імлі...”
