Дзвінок хвилюючий, нежданий
І голос тихий, ледь пізнаний,
Здалека, з іншої землі,
Життя там – казка й королі.
Я слухаю ті оповідки,
Такі подібні на всі плітки:
І про достаток, і про хату –
Ти просиш швидше вибирати.
Згадалось, як було кохання…
Тоді закінчилось ваганням,
Без смілих кроків і надії…
Від часу спопелілі мрії…
Хоча б вернути кільканадцять:
Мені ж не тридцять і не двадцять...
Сім’я і діти – за плечима, –
З якими я до них очима?..
Благаєш їхати до тебе,
Бо виникла така потреба:
Надбав добра... чужі лиш люди –
Без жінки тяжко в світі буде.
Не хочуть дітлахи глядіти,
Спішать лише для себе жити.
Тому сумуєш, як ніколи,
За рідним Краєм, хлібним полем…
В сльозах – про душу і родину,
Про одинокість й сиротину,
Щоб вкупі вже довікувати
Те, що лишилось… заким спати…
Дзвінка такого не чекала,
Колись надію ще плекала –
Сама зосталась... журно було,
Давно в рубцях уже минуле.
– До тебе?…Я?… – з якої волі?
Стоїть, як вовк, робота в полі...
Мені минулого доволі…
Мовчання… в трубці загуділо…
Душа схолола, змерзле тіло,
Зрадливі сльози, як туман...
Здригнулась враз... Сумний роман…
4квітня 2016
(с) Валентина Гуменюк