Далі дні летіли непомітно. Роботи було купа, доводилось поступово призвичаюватись і до пізніх повернень з роботи, і до того, що вже практично ночувала й днювала в офісі. Ненормований графік - як вирок. Хоча й цікавого було чимало. День за днем навчалась чогось нового, Дмитрович починав передавати все більше зобов'язань. І те, що спочатку так лякало, вже ставало даністю. Паралельно Славка закінчувала свої приготування до майбутньої практики. Все ніби-то узгодили, оформили, теж, почасти, приходилось і до першої ночі перед комп'ютером сидіти, щоб встигнути підготуватись до зазначеної дати. І ось і все. Завтра вже "good bye, my love, good bye". Гучних проводів вирішили не влаштовувати. Рейс ранній. Та й зайвого часу, якщо чесно не лишалось. Так що вже краще по прильоту на Батьківщину. Тим паче, що відсутність буде недовгою. Хоча непомітною навряд чи?
-От на кого ти мене кидаєш?- пробурмотіла я із максимально жалісливим обличчям. Тим часом Рижа вже довезла мене додому. Уже було темно. Година 10-11.
-Давай я тебе в валізу засуну? - посміхнулась подружка.
-Я от якраз і не проти. Та боюсь, наш план швидко викриють.
-Так, ти права... Давай, до ранку! Там уже будемо слізно прощатись...Все, вимітайся, а то зараз їхати зовсім передумаю! - викрикнула коліжанка.
-Давай. - я чмокнула Славку і пішла додому.
Ще трохи телеперегляду - кольорові зображення щораз мелькали по ТВ і я зовсім вимкнулась.
О 6-00 я вже була на ногах. Трохи причепурившись, я вибрала із шафи підходящу зелену блузу та синю спідницю-олівець. Ось і все. Прийшов день говорити Славі: " До зустрічі!" А як же не хотілось прощатись. Без неї я зараз, як без повітря. Декілька тижнів мені буде страшенно не вистачати Рижої. Моєї Рижулі. Яка завжди розрадить, завжди буде поряд, завжди дасть пораду чи копняка. Але тепер ситуація повернулась так, що я залишаюсь наодинці у лігві ворога, так би мовити.
Так, все, потрібно їхати.
Славка викликала таксі і по дорозі до аеропорту забере мене.
-Привіт, Красуня.
-Не знущайся, - волала схвильована подружка. - Я вся, як на голках. Сто разів перевірила, чи нічого не забула. А, може, мені взагалі не їхати?
-Так, все, не панікуй! Ти стільки чекала на це. Все буде добре.
Ми доїхали в аеропорт. Літак. Реєстрація. Слізливі прощання. Обнімашки. Коротше кажучи, все так по-дівчачому. І моя подружка полетіла до Туманного Альбіону.
А я залишилась одна посеред сотень людей в залі очікування. Кожен із них кудись спішив, когось проводжав чи зустрічав. Ось сиділа дівчина в навушниках, із величезною жовтою валізою. Нервово гортала сторінки модного глянцю. Напевне, скоро вона буде в іншій країні. Може, вона - турист. І зараз поставить чергову печатку в закордонному паспорті. відвідає наступну країну. Подивиться, як живуть люди десь там, далеко. А, може, саме зараз вона назавжди змінює свою долю і вилітає назустріч новому життю. Можливо, вона летить у справах. Чи до коханої людини. Стільки всього можливо. А ось молода пара - в них, напевно, медова відпустка. Вони такі щасливі. В обіймах одне одного. Він не спускає з неї очей. Не випускає руки. Цілуються. Мила картина.
Як же давно я не була в аеропорті... Із того самого дня... Коли... Коли я проводжала його... Тоді, ми так само плакали. Обіймались. Слізне прощання. Довгі поцілунки. Палкі обійми. Обіцянки...
Раптом із купи моїх думок і спостережень мене вирвав знайомий голос:
-Може, кави?-....
ID:
658124
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.04.2016 14:40:58
© дата внесення змiн: 08.04.2016 14:40:58
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
